Бути Божою дорогою до інших: проповідь на Неділю перед Різдвом

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі, неділя, що її святкуємо, має назву «Неділя перед Різдвом», або «Неділя Святих Отців». Вона покликана приготувати нас до приходу Божого Сина, щоб ми відгукнулися на заклик святого Йоана Предтечі й приготували «дорогу Господеві», Який іде, щоб народитися у Вифлеємі. Найважливішим способом, яким Церква готує нас до прийняття приходу Божого Сина, є слухання Його слова. Словом цієї неділі є початок Євангелія від Матея: «Книга родоводу Ісуса Христа, сина Давида, сина Авраама».

Ми можемо запитати себе: «Навіщо щороку слухати цей перелік майже невідомих імен?» Однак цей родовід є Книгою родоводу, є «Біблією» — Biblos geneseos, а отже — Божим Словом, тією дорогою, через яку Спаситель приходить у світ. Задумаймося: що Господь хоче сказати нам через Книгу Свого родоводу?

Родовід — це знак приналежності. У сучасному суспільстві людина вже не надає родоводам такого великого значення, як у давнину. Ми з труднощами можемо пригадати імена наших прадідуся й прабабусі, а про дальші покоління годі й казати. Проте це наше коріння, наша історія, наш фундамент. На підтвердження цього згадаймо, що цар Ірод наказав спалити всі родоводи, які зберігалися в Єрусалимському храмі, щоб ніхто не міг спростувати його фальшивих претензій на трон царя Давида. Збереглися лише приватні, сімейні списки, одним із яких, можливо, є той, що подає св. Матей. Тому Господь Ісус показує нам приклад пам’яті про своє коріння, про приналежність до народу Авраама. До цього покликані й ми — плекати памʼять про своє минуле, щоб жодні сучасні «іроди» не могли перекручувати нашу історію.

Книга родоводу Ісуса також показує нам, що Бог нікого не відкидає у Своєму плані спасіння. Кожна людина у ньому стає частиною дороги для Божого приходу у світ. Серед них — праведні й грішні, царі й бідняки, патріархи й нікому не відомі люди, ізраїльтяни й чужинці. Є навіть блудниця. Бог ніким не гордує, але кожному дає шанс стати своєрідним провідником. Це знак великої радості і надії, бо означає, що і через кожного з нас Бог хоче прийти до інших людей.

Саме тому ми так часто говоримо про спільнотний вимір християнської віри, про необхідність свідчення аж до кінця — аж до martyrion, бо наша віра є вірою також для інших, щоб люди, «бачачи наші добрі вчинки, прославляли Небесного Отця». Божа благодать, Його мир, любов, радість — це те, чим Господь нас обдаровує, щоб і ми могли цим ділитися, обдаровуючи ближніх. Через мене Бог торкається і того, хто поруч зі мною… Незважаючи на наші немочі, падіння, проблеми, слабкості чи гріхи, ми можемо стати дорогою для приходу Господа у світ. Книга родоводу є доказом того, що Господь не соромиться нас: Він приходить крізь зранене людство, щоб його оздоровити і спасти. Господь не обирає найкращих — Він вдосконалює й освячує обраних.

Книга родоводу також утверджує нас у нашій гідності, до якої Господь підносить людину у Різдві, допомагаючи памʼятати, ким ми є і ким повинні бути. «Бог стає людиною, щоби людина могла стати богом» — писали святі Отці. Ісус знає, хто Він Євангелист Матей зазначає, що Ісус є Сином Давида і Сином Авраама. Без сумніву, Він знав представників свого роду — і з доброю, і з поганою славою, — але свідомо зосереджується на Авраамі й Давиді: патріархові, батькові віри, та найкращому цареві, добрі риси яких Він наслідує. На жаль, ми часто зосереджуємося на негативних сторінках нашого минулого або звинувачуємо батьків у наших проблемах, неправильному прикладі, вихованні чи браку турботи, замість того щоб дедалі глибше усвідомлювати Боже Синівство, подароване нам у Таїнстві Хрещення.

»Все можу в Тому, Хто мене укріплює», — каже святий апостол Павло. Подумаймо, як би змінилося наше життя, якби ми щораз повніше усвідомлювали себе Божими дітьми, спадкоємцями Небесного Царства? Саме так жив Ісус, наслідуючи віру Авраама і царську велич Давида, джерелом яких був Бог, якого Він називає: «Отче Мій» впродовж цілого життя, навіть на хресті.

Так поводився і святий Йосиф, про якого ми також чули в цьому Євангелії. Ми часто приділяємо йому замало уваги — можливо, під впливом традиції, яка зводить святого Йосифа до ролі лише опікуна Марії, зображаючи його стареньким дідусем. Натомість Євангеліє називає його «чоловіком Марії» — aner, чоловіком у розквіті сил. Йосиф був нащадком царя Давида; саме він мав би сидіти на троні в Єрусалимі. Не маючи змоги царювати формально, Йосиф царює у служінні Ісусові й Марії, поводячись так, як личить справжньому володареві.

Його поведінка гідна і шляхетна: він повірив Марії, захистив її й Ісуса від Ірода, пожертвував собою як справжній батько, вирушивши до Єгипту, а згодом оселившись у Назареті, подалі від ворогів. Йосиф працює як тесля, навчає Ісуса молитви, ходить з Ним на прощу до Єрусалиму. Як справжній цар, він слухає Божий голос, що промовляє у сні через ангела, і до кінця виконує Божу волю. Він не нарікає і не опускає рук, а робить усе можливе, щоб зберегти Ісуса, аби Він прийшов до нас. Латинська Літургія у каноні освячення згадує святого Йосифа одразу після Пресвятої Богородиці — як взірець справжнього батька і чоловіка для християн усіх часів.

Тож у часі приготування до Таїнства Різдва приготуймо дорогу Господеві, якою є наше серце, щоб Він міг у ньому народитися, а ми — долучитися до Його Книги родоводу. Нехай Його прихід зцілить наші рани, вилікує болі, витре сльози і наповнить нас Божою любов’ю, миром і благодаттю — даром для нас і для тих, кого Господь ставить поруч із нами у житті. Амінь.