Бути поряд та не засуджувати — найкращий спосіб підтримати українських біженців

Детальніше, про їхню роботу, а також про психологічні виклики перед дорослими та дітьми, що втікали від війни, про те, як їх підтримати, як реагувати на сильні емоції, плач, паніку чи агресію, це розмовляємо з психологинею, медіаторкою, координаторкою українських фахівців проєкту «Insieme/Разом» в Італії, Софією Дутчак.

Пригадую перші місяці після 24 лютого, коли при українських громадах організовувалася гуманітарна допомога та прийняття біженців. Тоді важко було уявити як і коли буде організована для них психологічна допомога, яка є точно дуже важливою. Натомість станом на зараз уже є вісім українських психологів, які проводять консультування в Центрах слухання при громадах в семи містах Італії. І це українською мовою, офлайн та на постійній основі. Як вдалося знайти цих фахівців та організувати процес психологічної підтримки українських біженців в Італії?

Я в Італії з 2015-го року, але завжди підтримувала контакт із колегами-психологами, психотерапевтами з України ще з часів пандемії коронавірусу. Я є членкинею Національної психологічної асоціації, Харківської асоціації дитячих та сімейних психотерапевтів, навчаюся на Факультеті сімейно-системній психотерапії в Українському психотерапевтичному університеті.

Коли почалося широкомасштабна війна я побачила динаміку в якій чимало харківських, київських колег виїжджали закордон. Прийшла ідея згуртуватися, підтримати одне одного. Тож я створила реєстраційну форму, групу в Телеграмі, в яку запросила усіх колег — психотерапевтів, психологів, медіаторів, які приїхали з України в Італію. Ми назвали цю групу «Monde» («Світ») на базі якої проводили онлайн зустрічі взаємопідтримки, разом долали адаптаційний період.

У певний момент мене запросили до Риму на зустріч з представниками Апостольського Eкзархату, італійської національної психоаналітичної організації, Центру Alfredo Rampi та UNHCR, структури ООН, що працює з біженцями та мігрантами. Ми говорили про те, як можемо допомогти нашим українцям, які втікали від війни та, очевидно, потребували екстреної психологічної допомоги по прибутті в Італію. З тієї зустрічі народився проєкт «Insieme» («Разом») з організації психологічної допомоги для прибулих. І в рамках цього проєкту були організовані для них Центри слухання.

Очевидно, що запрошувати перекладача-медіатора на перше кризове консультування дуже ускладнило б процес спілкування. Тож Центри слухання спочатку розпочали при парафії в Мілані, де я знаходжуся, а також в Римі, де була психолог Ганнуся Таран. Опісля я зробила оголошення у нашій групі психологів, які залишалися в Італії. Таким чином зголосилися інші психологи. Серед них був зроблений відбір. У результаті ми маємо Центри слухання у Римі, Мілані, Салерно, Мантові, Болоньї, Венеції, Тревізо, Бергамо, Брешії у яких проводять консультації чудові, високо кваліфіковані українські спеціалісти, а саме Ганна Таран, Світлана Клюєва, Марія Толочна, Таша Рєзник, Наталія Волкова, Галина Гусак, Тамара Кушнірова, Наталія Ткачук та Іванна Дячишин.

Усі вони працюють при парафіях і громадах Екзархату. З жовтня (із роботою у розширеному форматі проєкту, у вище зазначених містах) проведено усіма спеціалістами наших центрів понад індивідуальних зустрічей, офлайн та онлайн, оскільки запити на консультування є з усіх регіонів Італії.

А як люди дізнаються про Центри слухання?

Є оголошення у соцмережах, наші контакти уже «гуляють» там по різних групах. В оголошенні є гугл-форма, через яку можна подати запит на консультування. Але найбільше тут діє «сарафанне радіо».

Станом на зараз тенденція звернень збільшується. Запити є складні: про втрати рідних, про труднощі в інтеграції, про асоціальну поведінку дітей, підлітків, молодих людей загалом. Є багато випадків тривожних чи депресивних станів.

Назва «Центр слухання» була підібрана навмисно, щоб не відштовхнути людей словами «психотерапія», «психологічна підтримка»?

Насправді зараз дуже «розчиняються» стереотипи про те, що психологічна допомога потрібна лише певним людям. У теперішній ситуації вона потрібна майже кожній людині, не залежно від пережитого досвіду — чи була особа під обстрілами, чи ні, чи вона з Бахмута, чи із Західної України. Бо також в багатьох сім’я є хтось на фронті.

Тут варто додати, що ми в Центрах працюємо не як психотерапевти, а консультуємо і надаємо психологічну допомогу, даємо своєрідний супровід, емоційну підтримку. Власне, слухаємо. Коли людині погано, слухання має важливе значення. Часом достатньо просто послухати, посумувати, порадіти разом і не завжди потрібно скеровувати далі. Інколи ми також проводимо медіацію, коли потрібно дати поради щодо оформлення документів чи працевлаштування.

Власне, в тренінгах про першу психологічну допомогу йдеться про те, що задоволення базових потреб в їжі, безпеці, інформації, а також створення простору для висловлення пережитого, емоцій, тривог, допомагає людині краще справитися зі стресом, так?

Так, якщо людина є травмована подіями та після цього залишається з пережитим на самоті, немає підтримки, то травма у неї тільки поглиблюється. Це може потім проявитися в панічних атаках, переходити в депресивні стани. А ти перебуваєш в іншій країні та потрібно робити документи, планувати логістику життя, адаптовуватися в цілком інше середовище. Чим швидше надати першу психологічну підтримку, тим більше шансів є, що людина краще приймає нові обставини тане «заховає» травму всередину. Саме тому психологи в екстрених ситуаціях, коли є землетруси, війна чи інші трагічні події, разом з медиками мають бути на перший лініях допомоги.

Чи можна сказати, що ті українці, які приїхали до Італії на початках, уже адаптувалися до нового середовища? Їхній адаптаційний період закінчився чи ще триває?

Тут не можна визначати терміни адаптації — місяць, два, рік. Багато з тих, хто приїхав з початком війни, планували повернутися у найближчому часі. Але це не відбулося. Тож травматизація відбувається наново: люди втрачають віру в повернення, розуміють, що потрібно шукати роботу на тривалий час. Тобто, якщо на початках вони вчили мову, йшли на будь-які роботи (прибирання, догляд, щоб заробити копійку), то зараз на таких роботах, немає місця на власну реалізацію.

Є відома книга Віктора Франкла «У пошуках сенсу» про його досвід пережиття німецьких концтаборів. Він пише про важливість віднайдення сенсу в житті, попри складні, травмуючі обставини. Якщо людина не віднаходить цього сенсу, тоді їй дуже складно дати раду. До нас часто звертаються із запитами, мовляв, «не знаю, що робити, бо в Україні мала певну професію, а тут по професії працювати не вдається». Тому важко сказати, що процес адаптації закінчений, зовсім ні. А ще є випадки, коли психічна травматизація, яку дехто зазнав, через певний період «виходить» назовні та з цим треба давати раду.

Ви проводите не лише індивідуальне консультування, а й маєте групи підтримки, вірно?

Так, ми починали роботу з проведення груп підтримки для всіх охочих. Зараз змінили формат, виходячи із досвіду роботи та консультацій, зрозумівши що звичайних груп підтримки недостатньо. Організовуємо з Ганною Таран онлайн групу «Загартовані міграцією». В описі оголошення ми не згадували про психологічну підтримку, а наголошували на емпатійний комунікації, турботі — базових, простих речах, на які люди відкликаються.

До вас звертаються також українські мігранти, які були в Італії ще до війни?

Так, українці, які тут є уже довгий час, навіть двадцять років, також звертаються за консультаціями. Від них також є запити на індивідуальні зустрічі. Часто запити пов’язані з війною. Наприклад, жінка, яка отримала повістку, що син пропав в Бахмуті, чи молода дівчина, чоловік якої на фронті, у постійній тривозі.

Як адаптаційні періоди переживають українські діти, які теж втікали від війни?

З часом багато звернень до Центрів почало приходити саме зі шкіл, де були проблеми з нашими дітьми. Це були проблеми з інтеграцією, асоціальністю, з поведінковими змінами.

Тут слід розуміти, що в нових обставинах, у яких опинилася дитина, на неї впливає дуже багато різних факторів. В першу чергу, діти підсвідомо дуже добре віддзеркалюють дорослих, а дорослі — в постійній тривозі. Тому діти агресують, конфліктують, якщо не в сім’ї, то з іншими дітьми. Звідти і погана інтеграція, адаптація, до того ж ще й нове середовище, нова мова, брак рідних, друзів. Є труднощі з розумінням та прийняттям правил, є відмова від вивчення італійської мови, бо «не хочу вчити, хочу в Україну, там мої друзі».

Але дуже добре те, що італійські вчителі звертаються із запитами на те, як їм реагувати на таку поведінку, як говорити з дитиною. І загалом місцеві школи йдуть на співпрацю з різними організаціями, щоб розуміти як краще інтегрувати дітей в освітній процес.

Як можна допомогти нашим біженцям інтегруватися в італійське середовище? Що можуть зробити зі свого боку українці, які тут уже давно перебувають?

Думаю, що найкраще, що ми можемо робити — це бути поряд, підтримувати, не втрачати людяність. Це, може здаватися дуже банальними речами, але вони найбільш ефективні. Емпатія, підтримка і розуміння, прийняття і людяність — це найважливіше.

Думаю, що часом може бути страх підійти до когось, особливо, якщо знаємо, що людина з прифронтових територій, втікала з-під окупації чи обстрілів. Що сказати? Як реагувати, якщо вона раптово розплакалася чи впала в паніку?

Ми не можемо себе змусити не боятися. Страх — це інстинктивна емоція, не можемо її дуже контролювати. Якщо бачимо людину, у якої є реакції несподіваної паніки, найкраще звернутися до спеціаліста. В Італії є гарячі лінії психологічної підтримки, варто зберегти собі їхні номери. Що ми можемо зробити, якщо хтось плаче? Бути поряд. Принести склянку води. Якщо людина дозволяє — обійняти. Якщо це панічна атака і поряд нема фахівця, який знає як діяти, спробувати повернути особу в реальність.

Є простий метод — намагаємося активувати 5 відчуттів особи: зір — просимо назвати об’єкти, які є поруч; дотик — доторкнися до кількох предметів, наприклад до одягу; слух — назвати звуки, які чує людина; нюх — назвати запахи, які відчуває; смак — дати склянку води. Можна також попросити порахувати від 20 до 0. Це повертає до реальності й заспокоює.

Раптовий прояв емоцій може бути через те, що певний звук чи запах пригадав людині травмуючу подію. Наприклад, феєрверк чи летить вертоліт, але не тільки. Це може бути навіть скрип дверцят. Людина може раптово вилетіти з реальності та, власне, впасти в паніку. Дуже добре, якщо тоді є хтось поруч, може допомогти зробити дихальні вправи, послухати.

А якщо людина навпаки почала проявляти агресію під вагою стресу, який переживає?

Власне, не завжди це є агресія на саму ситуацію, а результат непорозумінь в сім’ї, нестабільності. Людина може мати дуже багато емоцій та не проявляти їх і в певний момент вони вибухають. Тут варто розуміти, що чиясь реакція, зокрема, чиясь агресія — не є моєю агресією та реакцією. Найкраще, що можемо робити — не відповідати таким же і приймати людину.

Це означає, не спонукати до конфліктності, а, до прикладу, запитати: «Чим я можу Вам допомогти?». Якщо це можливо — вислухати та дати спокійну відповідь. Не засуджувати за депресивність, агресивність, гнів, плач, сміх, особливо зараз. І пам’ятати — ми відповідальні за те, що ми робимо. Але ми не відповідальні за дії інших.

Чи коректно скеровувати когось до психотерапевта? Як це зробити так, щоб ще більше не травмувати людину?

Звичайно не можна заставити людину піти до психотерапевта і не потрібно. Можна просто надати інформацію про можливості, які є. Якщо лякає психолог, психотерапевт, можна сказати, що от є люди, які можуть надати емоційну підтримку, це наші, українці. Можна дати свій приклад, мовляв я звернулася до них, мені стало легше. «Сарафанне радіо» і власний приклад — це найкращі варіанти.

Де Ви особисто черпаєте ресурс для себе, щоб відновитися і мати сили працювати?

Напевно моя робота є справді моїм покликанням, бо вона для мене є ресурсом. Також цінним є спілкування, особливо, якщо воно щире. Сильним ресурсом є природа. А також стосунки, адже ми постійно в стосунках з іншими, з природою, із самими собою. Звичайно, обійми рідних, дітей, тварин. Перегляд фільму. Читання книги, хоча для людей, які приїхали, нормально якщо простежується складність зосереджуватися на довготривалих одноманітних процесах. Тому варто дивитися або короткометражне кіно, читати короткі тексти. Можна грати в ігри. Молитва, медитація. А також таланти — робити те, що подобається. Відстежувати себе. Вести щоденник, чому б ні? Звичайно, знайти сенс життя.

Важливо для мене особисто є ще те що я насолоджуюся процесом, я люблю те що роблю. Я люблю життя, людей. І для мене наша група психологів, психотерапевтів та медіаторів з України є також ресурсною.
І ще… прийняти реальність, бо ми не можемо ховатися від того, що є. У нашому житті ми приймаємо рішення, про те, що у цій реальності робимо. Врешті, коли зберігаємо своє життя, дітей, власне ментальне здоров’я, тоді можна подумати, а що ще ми можемо зробити разом?

І якщо говорити про зцілення ран кожного зокрема- це можливо, не відкидаючи чи нівелюючи їх, а приймаючи, переказуючи, працюючи з ними. Важливим фактором у зціленні відіграє справедливість — тому необхідно звертатися до компетентних інституцій, знову ж таки — діалогувати, переказувати, але жодним чином не залишати, «ковтати» ситуації (особливо якщо це стосується насильства фізичного чи психологічного). Бути почутим і жити вільно та щасливо — це право кожної людини, це право України.

Інтерв’ю провела Іванна Рудакевич 
Текстова редакція — Софії Дутчак, психологині, медіаторки, координаторки проєкту «Insieme/ Разом»

Дивіться також

20 листопада Через лист до нунція Папа Франциск звернувся до багатостраждального українського народу 19 листопада 1000 днів війни — 1000 днів надії, — Блаженніший Святослав 17 листопада Запрошуємо вірних Апостольського Екзархату взяти участь у Святій Месі за мир в Україні, присвячену 1000 дням війни