«Господь сіє зерна надії. Які вже є плоди цього Ювілейного року?» — проповідь у 21 неділю після Зіслання Святого Духа

Дорогі браття і сестри у Христі, сьогодні ми слухаємо особливу притчу, яка відразу сповнюється на нас в часі її слухання — це Притча про Сіяча (Лк. 8, 5–15). Вона не просто описує різні типи слухачів, серед яких, кожен може впізнати себе, але й спонукає нас особливо в цей Рік Надії звернути увагу на безмежну надію Бога і нашу особисту відповідальність за її плоди.

Господь сіє з надією

«Вийшов сіяч сіяти своє зерно…» (Лк. 8:5). У цьому простому образі закладено таїнство Божої любові, яка діє, ділиться і надіється. Сівач — це сам Господь, від Якого все походить, а Його зерно — це Слово Боже (Лк. 8:11), це не тільки Його істина, Його обіцянка, — це вияв Його Любові.

Господь сіє щедро, Він не скупий. Можливо, хтось Його осудить, що він марнотратний, бо не береже зерно, а розкидає його навіть на дорогу, у місце, де може прорости терня і на камʼянийстий ґрунт. І саме це свідчить про Його безмежну Надію. Господь знає, що частина Його зусиль може бути марною, але Йому важливо, щоб ми пізнали Його Любов і досвідчили Його сподівання.

Отець посилає найцінніше — Свого Сина, щоб Він став цим Зерном, кинутим у наш світ, щоб ми мали життя. Він довіряє нам не просто якесь Своє вчення, а Свого Сина, в якому Отець виявляє Самого Себе.

Прийнявши Сина, людство побачить, щось дуже чудесне: не тільки зріст, але й помноження. Не прийнявшись і не давши плоду, зерно перестає жити і не зможе помножуватися у світі. Люди того часу добре знали: якщо не буде плоду зерна, не буде з часом і самого зерна. Не буде чим сіяти. А як не посієш, то не пожнеш.

Це спонукає нас задуматись: як ми приймаємо і як передаємо Боже Слово наступним поколінням? Є продовження того, що почав Сіяч?

Господь нам дуже сильно довіряє. Спочатку дарує цей світ, а тепер Спасіння цього світу, віддаючи нам Своє Слово, Свого Сина з Надією на Спасіння. Він невтомно нам показує знаки Своєї надії, навіть якщо ми не завжди їх бачимо, приймаємо і помножуємо. Він добре знає, що є і будуть перешкоди, але Його Надія не обмежується цим і Він далі продовжує Себе дарувати.

Цей Ювілейний рік Надії запрошує нас звернути увагу на наше «поле»: на наш особистий внутрішній стан і життя з іншими

Ювілейний Рік Надії поступово завершується і сьогоднішня притча може стати нашим духовним іспитом. Ісус, розповідаючи цю притчу, дає нам ключ до духовного розпізнавання. Він запрошує нас подивитися на власне «поле» і правдиво відповісти: як ми прийняли і що потім сталось із «зернами», із знаками надії, які Господь посіяв у нас?

Цього року сталось багато подій у нашому приватному, сімейному житті і у житті Церкви. Ми були запрошені у Велике паломництво в Надії. Чи прийняли ми це запрошення?

Настанова Христа «по плодах пізнають, що ви Мої учні» скеровує погляд на наші плоди. Надія — це велика відкритість до Божої волі і довіра Божій обітниці, що навіть у найважчих обставинах, «в терпінні» (Лк. 8:15), ми продовжуватимемо чинити опір спокусливим пропозиціям і виконуватимемо Його волю, вірячи, що будуть плоди.

Три типи спокус, які ми можемо зустріти як перешкоду, щоб жити в надії

Ісус не приховує від нас небезпек, які ми зустрінемо і це допомогає нам у духовному розпізнанні. Дехто живе у депресивному стані вже довший час і не може вийти з нього. Ходить до храму і слухає, але щось плодів не видно. Дехто ще й дорікає: «І толку з того, що ти молишся і ходиш до церкви?». Є надія, що ця притча нас наблизить до відповіді і до прийняття рішення до правдивих змін.

1. Спокуса бути край дороги (Лк. 8:12)

Бути з краю — це не бути в середині, іншими словами — це дозволити, щоб тебе постійно відволікали; ти ніби слухаєш, але часто відволікаєшся, сприймаючи як-небудь, з поспіхом і метушнею. Це сприяє тому, що Слово не може вкоренитися і одразу «видзьобується» дияволом. Дуже небезпечне поверхневе слухання! Бо без уважно почутого слова не буде глибоких роздумів і потім забудеться почуте. Людина, яка жила без надії, такою, на жаль, і залишається, бо ніколи по-справжньому не впустила Зерно у свою глибину.

Запитання: У цьому році, сповненому знаків надії, ми наблизились від краю до центру, де є Бог — Джерело надії? Дозволили Йому діяти в глибині нашого серця?

2. Спокуса бути на камені (Лк. 8:13)

Самонадійність — це не справжня надія. Це людська впевненість, яка говорить: «Усе залежить від мене, і все буде, як я хочу». Серце закамʼяніле не має потреби в Божій Надії, бо вже покладається на власні здібності. Коли Слово все ж таки приймається, воно зустрічає опір кам’яної основи — нашої гордині та ілюзії самодостатності. Спочатку це Зерно приймається, як щось нове, цікаве та незвичайне, немов і проростає швидко, що нагадує легке емоційне піднесення, захоплення. Але оскільки немає глибини, можливості пустити коріння, воно не може мати необхідної вологи від Духа. У час випробувань, коли справи йдуть не за нашим планом, потрібно довіритись Божому провидінню і надіятись, що Бог все виведе до кращого. Для цього потрібно доброго ґрунту, але його нема, а є самонадійність, що виснажує і штовхає до гіркого розчарування. Людина, яка дорікає собі чи іншим за відсутність очікуваних результатів, часто шукала не Божої волі, а підтвердження власних очікувань.

Запитання: У цьому році, сповненому знаків надії, ми дозволили Богові сокрушити наше серце, щоб «на поросі» наших невдач могла зʼявитись вологість Святого Духа, який підтримає в очікуванні сповнення надії?

3. Спокуса заблукати «між терням» (Лк. 8:14)

Це, мабуть, найпідступніша спокуса. Адже людина не противиться, а приймає зерно, і коріння є, але при цьому непомітно серце втрачає радість, поступово стає вʼязнем всього! Хотіти щораз більше, щораз іншого, все це несе із собою «клопоти, багатство і життєві розкоші». Навіть якщо людина молиться, її думки постійно обертаються навколо того, що полонило її серце. Спочатку це видається радістю, але життя поступово стає сповнене зітхань, страхів і переживання.

Тернина витягує всі життєві соки. Коли людина залежна від матеріального, живе в постійному страсі і в фальшивій надії на те, що все так буде завжди. Людина надіється не на Бога, а на те, що Бог має дати їй сили все це витримати. В якийсь момент заглушена людина відчує темряву у серці, втратить радість до всього матеріального добра і буде бачити цей світ дуже колючим, при цьому молячись за вирішення всіх цих своїх невирішених клопотів.

Запитання: У цьому році, сповненому знаків надії, ми дозволили Богові звільнити своє серце від всього того, що нас обтяжує? Чи облегшили, звільнили наше життя через прощення, через ділення матеріальними добрами, через переосмислення цінностей?

Дорогі браття і сестри у Христі, між нами є також ті, хто живе надією. Їх легко зауважити. Вистачає поглянути на їхнє обличчя, на їхні емоції, на їхні вчинки, на їхнє ставлення до інших, на те, як і про що вони молять Бога, яке середовище вони шукають. Це живі свідки того, як Боже слово діє в їхньому житті, як сповнюється обіцянка надії: блаженні ви, коли будете слухати, приймати і приносити плід у терпінні! Ці свідки надії — немов лагідний мир серед метушні цього світу, немов життєдайна волога серед посухи поверховості теперішньої культури, немов тихе світло серед темряви клопотів і ненаситності. Зустрівши їх, подякуймо їм за цей смиренний відважний приклад. Подякуймо Богові за цих місіонерів надії. Бог посилає нам цих людей, щоб вони засвідчили своїм життям, що можна жити по-іншому, жити в надії!

Бог довіряє нам Своє Возлюблене Слово — Слово сповнення Надії! Це Слово сталось Тілом і замешкало між нами! Тепер і від нас залежить, як це Слово посіється в серцях тих, кого ми зустрінемо сьогодні, завтра, на шляху цього паломництва Ювілейного року.