Апостольський екзархатдля українців-католиків візантійського обряду в Італії
Хресний шлях полонених: молитва за тих, кого змусили замовкнути
2 квітня 2026
Час Великого посту є особливим періодом духовного заглиблення та роздумів над стражданнями Христа. Саме тому цьогорічний Великий піст в Апостольському Екзархаті в Італії набув особливого виміру — чування в молитві, сповненого болю, надії та єдності.
Брати-семінаристи з Папської Української Колегії Святого Йосафата— Василь Коваль, Андрій Тимчук та Нестор Височанський — здійснили місійну подорож українськими парафіями в Італії. Їхньою метою було не лише відвідати громади, а передусім об’єднати українців у спільній молитві Хресної дороги, присвяченої всім українським полоненим. Хресна дорога, яку супроводжували брати, не є класичним, давно знайомим текстом. Слова, які були написані у ній пірнають у самісіньке серце, бо є живим нервом сьогодення. Автором цих молитовних роздумів став брат Василь. Текст народився не з абстрактних теологічних роздумів, а крізь болючу призму десятків реальних історій. Брат Василь пропустив через себе свідчення, які чув особисто від тих, хто пройшов пекло неволі, та розповіді родин, які відчайдушно чекають на своїх рідних.
«Коли ми слухали історії наших захисників і їхніх родин, — каже брат Василь, — стало зрозуміло, що ці слова мають ожити у молитві. Ми хотіли передати біль, але й надію, показати, що Бог поруч у найтемніші хвилини». Унікальність цієї Хресної дороги полягає у її формі та глибині! Це щемливий діалог між українським воїном, який перебуває в полоні, та самим Ісусом Христом. «Ми намагалися, щоб кожен полонений міг відчути, що його біль не залишився непоміченим, — додає брат Андрій, — що Христос чує його і йде з ним цим шляхом». У кожній стації полонений відкриває Спасителю свою зранену душу, ділячись найважчими етапами життя у неволі: відчаєм, нестерпним фізичним та моральним болем, приниженнями, знесиленням та глухою самотністю тюремних мурів, смертю своїх побратимів. А Ісус Христос лагідно і з безмежною любов’ю відповідає йому. У відповідях Спасителя кожна мука українського воїна чи цивільного заручника знаходить паралель у Його власних стражданнях на шляху до Голгофи.
«Ми відчули, що наш обов’язок — стати голосом тих, кого намагаються змусити замовкнути, — каже брат Нестор. — І в молитві ця Хресна дорога стала мостом між серцями полонених і всієї Церкви». Через цей діалог Ісус наголошує на найголовнішому: Він завжди поруч! Кожне падіння полоненого — це падіння Христа під вагою хреста; кожне знущання й допит — відлуння бичування та тернового вінка; а почуття покинутості — Його самотність на розп’ятті. Ісус немов промовляє кожному полоненому: «Я тут. Я проходжу цей біль разом із тобою. Ти не забутий». Місія братів-семінаристів охопила різні куточки Італії. Молитва лунала від півночі до півдня, збираючи людей, які приносили до храмів свій біль, свої сльози та свою надію.
Їхній шлях охопив такі міста: Л’Аквіла, Рієті, Комо, Меда, Терні, Вітербо, Кʼяварі, Генуя, Савона, Пескара. У кожній із цих парафій панувала особлива атмосфера. Це була тиша, в якій голосно говорили серця. Парафіяни плакали, стоячи на колінах, адже для багатьох ця тема є особистою раною. «Ми відчули, що наша присутність тут потрібна людям, — кажуть брати. — Кожна молитва, кожне слово Хресної дороги допомагає їм відчути, що вони не самі, що їхній біль розділяють, і що за їхніх рідних у полоні молиться вся Церква».
Молитва, яку провадили семінаристи, дала людям змогу відчути цю підтримку та надію. Для самих хлопців ця місія стала особистою справою та моральним зобов’язанням, яке вони взяли на себе після живого спілкування з українськими військовими. Наші захисники просили їх лише про одне: «Щоб про нас не забували і продовжували говорити». «Коли ми почули ці прохання, — зазначає брат Василь, — відчули, що маємо унікальну можливість стати голосом тих, хто зараз не може говорити самостійно». Розуміючи, що мають унікальну нагоду та майданчик для зустрічі з українцями за кордоном, семінаристи сповна використали її через заклик до спільної молитви.
Після богослужінь люди дуже часто підходили до семінаристів, аби особисто подякувати за цю ініціативу. Ця місія нагадала всім нам важливу істину: пам’ятати і говорити про тих, хто сьогодні не може сказати про себе через обставини полону.
Повідомили: брати-семінаристи Папської Української Колегії Святого Йосафата
