Апостольський екзархатдля українців-католиків візантійського обряду в Італії
Львівський псевдособор 1946 року — випробування Церкви і Народу
6 березня 2026
8 березня 2026 року минає 80 років від Львівського псевдособору — однієї з найтрагічніших сторінок в історії Української Греко-Католицької Церкви, коли радянський режим, руками спецслужб і під тиском репресій, намагався знищити Церкву як духовну опору українського народу. На основі історичних документів ця стаття о. д-ра Августина Бабʼяка простежує, як боротьба за свободу, вірність Апостольському Престолу та гідність стала для українців дорогою випробування, мучеництва і перемоги духу.
Боротьба українців за свободу й державність тісно вплетена в долю народу з часів Київської Русі. Національну ідентичність українці зберегли, маючи велику культуру, укорінену в християнство візантійського обряду, завдячуючи монашеству, яке плекало молитву й освіту, а також священичим родинам, із яких виходила інтелігенція, що виховувалась під гаслом: «З Богом за Церкву і Вітчизну!»
«Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть».
Численні душпастирі-просвітники, такі як оо. Маркіян Шашкевич, Юліан Дзерович, Остап Нижанківський, Тит Войнаровський, організовували не лише духовне, але й національно-громадське життя в Галичині. На зорі ХХ ст. з його світовими війнами українці продовжили шлях боротьби за волю народу в час, коли абсолютистські імперії, а згодом тоталітарні режими, штовхали в жорна війни власні і поневолені народи.
Пластунка Марія, дочка отця Богдана Кравціва, у рефераті «Базар» проникливо оповідає про боротьбу за волю українців, про трагічну смерть 359 січових стрільців від рук більшовиків 2 листопада 1922 р. у м. Базар на Волині: «Ворог поневолює підбиту країну та нищить найменші прояви національного життя. На землі зраненої країни налітають цілі хмари ворожої сарани, а народ покорений мусить її своїм потом-кривавицею годувати. Найменший спротив карає ворог важко… Колись була каторга: галери, ясир, нині — Соловки, шибениці, концентраційні табори. А найгірше вже те, що серед поневоленого народу родяться яничари-зрадники, які не лише працюють для чужої державности, але й продають, нищать своїх же братів… Але хоч ворог може руйнувати державність, калічити народну душу, та нема такої сили, щоб зламати Ідею. Завжди знаходяться поміж поневоленим народом одиниці, що заховали у своїх серцях іскру чистої Ідеї… Власною кров’ю підтримують її горіння, власними грудьми її боронять. Тяжкий шлях героїв, але й славний. Бо іскра, яку зберігають у своїх серцях, розгоряється в полум’я, яке своїм блиском збирає біля себе тисячі й мільйони борців…»[1].
Ми, українці, розуміючи трагедію людських жертв у нерівній боротьбі за чужі інтереси між імперіями Росії й Австро-Угорщини, тоталітарними режимами нацизму та більшовизму, покликані пам’ятати старий принцип імперії Риму: «Væ victis!» («Горе переможеним!») як «право» переможця диктувати умови поневоленому народу, яке оберталося не лише втратою суверенності держави, але й стигмами репресій та заслань, ліквідацією Церкви як осердя віри народу. Боргом вдячності сучасників є пам’ять про те, що нинішня війна — це не лише спротив агресії імперського «руського міра», а й наш вклад у боротьбу за свободу, з якої маємо вийти переможцями, пам’ятаючи, що поразка матиме як наслідок репресії і спробу асиміляції («етногеноциду») та ліквідації Церкви. Судячи з подій недалекої історії і моделюючи можливі наслідки поразки, аналізуємо історичні факти окупації Галичини більшовиками, адже їхніми «подвигами» («дєди воєвали — можем повторіть») хваляться сучасні ідеологи путінського «русского міра».
«Істинно кажу вам: один із вас, хто тут зараз їсть зі Мною, зрадить Мене».
У 2026 р. спогадуємо 80-у річницю трагедії Львівського псевдособору, який відбувся 7–10 березня 1946 р. в першу неділю Великого посту, коли вшановують відновлення почитання ікон на Другому соборі в Нікеї. Тоді радянська влада зібрала заляканих греко-католицьких душпастирів, які вирішили приєднатися до Ініціативної групи із возз’єднання з Російською православною церквою (далі — РПЦ): отців Гавриїла Костельника, Михайла Мельника та Антонія Пельвецького, які діяли за сценарієм оперативно-агентурної справи «Ходячиє», зрежисованої в кабінетах НКВС, що мала за мету не лише знищити українську Церкву, але й зробити це руками як не ієрархів, то хоч душпастирів Української Греко-Католицької Церкви (далі — УГКЦ, ГКЦ). Подію з метою пропаганди було знято й подано у формі кінохроніки як торжество Православ’я, столітнього «прагнення» греко-католиків до возз’єднання з РПЦ. Вимушених учасників було представлено як «прогресивних душпастирів», які погодилися на співпрацю, а сам собор радянська влада намагалася представити суспільству та на міжнародній арені як вільний демократичний референдум духовенства. Натомість сучасне відкриття архівів силових органів влади в Україні підтверджує авторство НКВС у сценарії ліквідації УГКЦ[2].
Цій темі присвячена не одна розвідка, зокрема один з перших аналізів згаданої події авторства о. Атанасія Великого, ЧСВВ, у Літописі християнської України, т. 9, є ґрунтовні студії історика Богдана Боцюрківа «УГКЦ і радянська держава (1939–1950)» та сучасне дослідження Романа Скакуна «Агентура НКВС-МДБ-КГБ у православному єпископаті України (1939–1967)».
У цій статті ми на основі кількох фактів із нових документів з архівів СБУ висвітлимо історію боротьби українців за волю в СРСР у ХХ столітті.
Початок активної фази репресій УГКЦ сягає 31 травня 1945 р., коли Богданов, капітан НКВС у Львові, видав постанову про початок групової агентурної справи «Ходячиє» щодо вивчення «антирадянської діяльності» душпастирів ГКЦ. Чиновник вказує, що часовою межею аналізу діяльності клиру УГКЦ визначено 1939 р. — час першої окупації Галичини. Автор виявляє хороше знання історії Церкви, хоч подає її в радянській інтерпретації, вказуючи, що ще «з часів Берестейської унії 1596 р. через Унійну Церкву єзуїтська агентура Ватикану і шляхта провадили політику експансії на Схід»[3].
Радянська влада вважала ГКЦ в Галичині, очолювану митрополитом Андреєм Шептицьким, ворожою релігійною організацією, яка має зовнішнє управління з Ватикану, але спершу з нею рахувалася, оскільки ієрархи та душпастирі ГКЦ мали надзвичайний авторитет у середовищі вірних. Справді, праведний митрополит Андрей упродовж 44 років проводу Церкви сформував плеяду душпастирів, які цілковито посвятили себе справі Церкви й українського народу; організував культурне життя українців, створивши Національний музей; огорнув опікою вдів і сиріт через вдовичо-сиротинський фонд та залучення монашества до проводу «захоронок» (садочків), шкіл і шпиталів, а в період німецької окупації провів п’ять архиєпархіальних соборів духовенства і рятував євреїв.
Одним із ключових рішень праведного Андрея було номінування Апостольським Престолом і єпископська хіротонія у грудні 1939 р. у каплиці митрополичих палат його наступника, довголітнього ректора семінарії у Львові, очільника товариства богословів, а в добу репресій — ісповідника віри, Слуги Божого Кир Йосифа Сліпого. І вже в 1941 р. у планах агентурно-оперативних заходів щодо УГКЦ є згадка про те, що найбільш очевидним претендентом на пост її керівника є Йосиф Сліпий. Слід зазначити, що в коло інтересів НКВС потрапили всі єпископи УГКЦ, включно з Кир Йосифом, а після невдалих спроб схилити ієрархів до співпраці була поставлена мета зібрати на них компрометувальний матеріал. На це були скеровані зусилля управлінь НКВС у Львові, Станиславові, Тернополі й Ужгороді, координували їх у Києві, а санкціонували в Москві[4].
«І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями».
Ключовим актом підготовки до Львівського псевдособору був медійний привід — стаття в газетах Галичини і Києва під заголовком «З хрестом чи ножем», де під псевдо «Володимир Росович» фігурував письменник Ярослав Галан, українець із Динова, місцевості під Перемишлем, або ж агент Александров, який «виявив націоналістично-буржуазну спрямованість ГКЦ і її духовенства».
У березні 1945 року Йосифу Сталіну була надіслана підготовлена таємна інструкція № 58 «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Руської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Руської православної церкви за кордоном та організації всесвітньої конференції християнських церков». Це означало початок ліквідації структур українців-католиків[5].
У своїх пізніших спогадах Митрополит Й. Сліпий так описав початки відкритої агресії проти Греко-Католицької Церкви: «Тим часом Ярослав Галан почав виписувати різні памфлети, „Плюю на Папу“ і т. п., загиджуючи нашу Церкву, і мав сказати, що він не згине своєю смертю, передчуваючи, що його за то чекає. Вже перед самим арештом я запросив єпископів Будку й Чарнецького, протоігумена отців-редемптористів о. Де Вохта й отця-архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую, на всякий випадок, адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що нема жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре й нема ніяких побоювань. Одначе я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву»[6].
«Через те й мудрість Божа сказала: „Я пошлю їм пророків й апостолів, — вони ж декого з них повбивають, а декого виженуть“.
Після цього 11 квітня 1945 р. відбувся показовий арешт ієрархії ГКЦ на чолі з Кир Йосифом Сліпим, що поклало край спробам діалогу, пошуку порозуміння та збереження легального статусу ГКЦ. Кир Йосиф, який після смерті праведного Андрея Шептицького 12 листопада 1944 р. вступив у права як наступник і очолив Львівську митрополію, уже з 1921 р., як ректор семінарії, вишколював духовенство. У час першої радянської окупації у 1940 р. він завбачливо видав «Головні правила сучасного душпастирства» (про душпастирство в умовах несвободи), а перед своїм арештом у квітні покликав до адміністрування митрополії відданих священників: свщмуч. Никиту Будку, свщмуч. Миколая Чарнецького, протоігумена редемптористів о. Йосифа Де Вохта та архимандрита студитів Климентія Шептицького. Після арешту Кир Йосифа митрополича капітула номінувала о. Омеляна Горчинського і о. Миколу Хмільовського. Останній керував митрополією до арешту в 1949 р.[7].
Члени Ініціативної групи згідно з планами оперативно-агентурних дій щодо ГКЦ та її духовенства уже з червня 1945 р. організовували зустрічі деканального духовенсва (т. зв. соборчики), кожен у деканатах своїх єпархій. На цих соборчиках разом із працівниками НКВС, які представлялися уповноваженими у справах культів, проводилися добровільно-примусові розмови про вступ душпастирів ГКЦ до Ініціативної групи[8]. При цьому «упірним» отцям погрожували арештами та переслідуваннями їхніх родин. У результаті таких «зустрічей» їх організатори визнали, що лише 986 прихильників Ініціятивної групи «навернулися» на православʼя, але все ще залишалися противники, принаймні 281 «упірний» греко-католицький священник. Справді, «упірні» душпастирі на соборчиках виступали проти возз’єднання, зокрема в Золочеві о. Микола Лиско, декан, зачитав звернення з засудом спроб ліквідувати ГКЦ через приєднання до РПЦ. Подібну думку висловили й інші декани, зокрема о. Яків Долгий виступив проти возз’єднання в Ходорові, о. Петро Мекелита в Бориславі, о. Андрій Круцько в Меденичах, о. Михайло Жук в Дрогобичі, о. Йосиф Осташевський у Винниках. Більшість із них були негайно заарештовані за «антирадянську пропагадну» як порушення статті 54 кримінального кодексу УРСР — прояв контрреволюції, зради Батьківщини. Засуджені на різні терміни ув’язнення, чимало із цих вірних УГКЦ душпастирів завершили життя у виправно-трудових таборах.
«А ті, що були́ з Ним, як побачили, що́ має статись, сказали Йому: „Господи, — чи мече́м нам не вдарити?“
Священники, не згідні з діями очільника Ініціативної групи о. Гавриїла Костельника, об’єднуються навколо отця Климентія Шептицького і в кінці червня 1945 року підписуються під спільним листом до В’ячеслава Молотова, заявляючи про свій протест проти нищення Церкви та вимагаючи звільнення єпископів з-під арешту. Першим листа підписав його ініціятор о. Климентій Шептицький, а з ним — 61 греко-католицький священник. Слід зазначити, що це був уже другий лист. Попередній, із вимогою звільнити єпископат з арешту, було написано самим о. Климентієм, у якому він звернувся до владних структур: «Внаслідок заарештування цілого Епископату Гр. [еко]-кат. [олицької] Церкви в Західній Україні, як також і цілого ряду інших священників, та через заборону виконувати управу нашою Церквою кому-небудь із греко-католицького духовенства, наша Церква опинилася в дуже анормальному положенні. Це положення ускладнилося ще більше через те, що виникла „Ініціятивна Група з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з православною Церквою“ з осідком у Львові. Ця група, яку очолюють о. д-р. Г[авриїл]. Костельник (Львів), о. д-р. Михайло Мельник (Дрогобич — Перемиш[ль]ська Епархія) та о. Антін Пельвецький (Станиславів) видала відозву „До Всечесного греко-католицького духовенства в Західних областях України“ з датою 28 травня 1945 р. з підписами вищенаведених священників. Тому що відозва ця містить у собі багато фальшу та перекручень історичних, загальновідомих фактів, ми — греко-католицьке духовенство — не будемо відповідати на цю відозву.
Ми хочемо тільки в цьому письмі з’ясувати Урядові СРСР своє ставлення до влади та висловити свої просьби. Зазначуємо, що ми стоїмо і хочемо дальше стояти на платформі патріотизму до УРСР та всього Радянського Союзу та совісно сповняти всі свої обов’язки відносно Держави. Не хочемо вмішуватися до т. зв. політики, а тільки всеціло віддатися праці для спасіння душ людських та своїх. Думаємо, що така праця все приносить велику користь не лише Церкві, але й Державі. Ставлення наше до акції о. Костельника є вповні негативне. Його акцію осуджуємо як шкідливу, суто нецерковну та як противну проголошеній Христом правді: «І буде одно стадо й один пастир». Тому ясним є, що ми не можемо йти за голосом, який закликає до відступства від віри.
У такій ситуації, яка тепер витворилася, легко може дійти до релігійної боротьби, яка все, як знаємо в історії, приносила не лише Церкві, але й Державі тільки шкоди. Тому просимо, щоби Уряд звільнив нам Епископат з Митрополитом на чолі, а доти, поки не наступить це звільнення, дав нам можність упорядкувати справи, зв’язані з нашою Греко-Католицькою Церквою. У такому разі Церквою до часу звільнення Митрополита й епископів рядив би церковно-правний орган, згідно з приписами нашої Церкви, та управляв би цілою Львівською Галицькою митрополією. Ми віримо, що Уряд прийме наше прохання та піде нам назустріч, бо ж Сталінська Конституція виразно гарантує всім горожанам, отже, й нам, свободу совісти та віроісповідання.
Ми знаємо, в ім’я яких високих ідеалів була роблена революція 1917 р. та віримо, що ці ідеали свободи живуть ще й нині та що вони розвиваються й поширюються по цілому світі. Не віримо в те, щоби Уряд хотів нас переслідувати за нашу віру й усю дотеперішню акцію «навертання на православ’я» уважаємо як непорозуміння, як певного рода ділання на свою руку менших чи більших урядовців. Тому, в ім’я справедливости, в обличчю світлої побіди Радянського Союзу, просимо о полишення нам, нашому народові в Західній Україні тої свободи в церковних справах, якою ми користувалися сотки літ та до якої на основі радянських законів маємо повне право»[9].
Монашество теж стало предметом пильної уваги органів НКВС, власне, за даними агентури, ще у березні 1940 р. Була інформація, що у структурі ГКЦ діють антагоністичні режиму угрупування монахів, серед яких перші — Василіяни: «В галицьких монастирях василіани виховують молоде покоління монахів, і звідси вже відправляють їх на уряди в різні країни. Василіани є добрими агітаторами, там, де вони мають церкви, мають великий вплив на населення. Зокрема, при василіанських церквах в різних містах організовують церковні братства… Василіани вели значну видавничу діяльність. Вони, наприклад, видавали популярні релігійні місячники, котрі розповсюджувався в кількатисячних екземплярах. В Галичині релігійні місячники, на відміну від інших українських видань, мали в кілька раз більший тираж…»
Серед переліку впливових ченців знаходимо прізвище свщмуч. Северіяна: «Бараник — ігумен василіян в Дрогобичі. Має вплив на населення Дрогобицького району і бере активну участь в праці українських організацій»[10]. Ліквідація монастирів проводилася паралельно із заходами «возз’єднання». Використовувалася практика укрупнення монастирів: передусім ліквідовувалися монастирі в обласних центрах, а монахів переводили в периферійні обителі. При цьому проводилася агітація за перехід на православ’я та збирався компромат для арешту «упірних» осіб.
Організація псевдособору розпочалася із вказівки насильно виселити Архимандрита Шептицького із Святоюрської гори. Наказ про це надійшов до Львова у «Плані скликання „общегаліцкаго“ собора греко-католицької церкви для кінцевого возз’єднання її з російською православною церквою», затвердженому 18-го грудня 1945 року народним комісаром Державної безпеки УРСР генерал-лейтенантом Сергієм Савченком. Пункт «17» документа наказував «виселити звідси в Унівський монастир архимандрита Климентія Шептицького та його оточення»[11].
«А народ став кричати й казати: Візьми Цього, — відпусти ж нам Варавву!»
Під час відкриття псевдособору в храмі св. Юра у Львові були зачитані декларативні реферати про нібито віковічне прагнення народу Галичини до єдності з Православною Церквою, а о. Гавриїл Костельник після короткої дискусії вніс від президії Ініціативної групи на голосування питання про уневажнення рішення Унійного собору в Бересті 1596 р., що передбачало розрив єдності з Римом і прохання до патріарха московського Алексея про злуку з РПЦ. Зашантажовані отці й делегати ГКЦ під пильним оком НКВС і кіноапаратів простим відкритим голосуванням майже одноголосно підтримали цю пропозицію Ініціативної групи.
10 березня 1946 у храмі св. Юра президії собору вручили ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври, що засвідчувало возз’єднання УГКЦ з РПЦ. Приймаючи цей дар з рук екзарха України, Гавриїл Костельник промовив: «Ікона на століття буде живим свідком того, що наше возз’єднання з православ’ям є найбільшим торжеством не тільки України, але і всієї Русі після возз’єднання усіх наших земель завдяки героїчним перемогам Радянського Союзу». Під час богослужіння в храмі св. Юра, яке здійснив митрополит Іоанн (Соколов), із проповіддю, присвяченою возз’єднанню церков, виступив владика Макарій (Оксіюк). Завершуючи собор, православні ієрархи благословили вірних з балкона митрополичих палат собору св. Юра. Так відбувся завершальний етап спецоперації НКВС.
«Упірна» частина духовенства й миряни, які вибрали шлях вірності Апостольському Престолу і власній Церкві, попри погрози, не прийняли насильницької політики режиму. Так розпочалася доба Катакомбної Церкви (Катакомбної ГКЦ) в СРСР. Усі її члени після Львівського псевдособору 1946 р. опинились поза законом, оскільки влада, усупереч нормі Конституції УРСР про відокремлення Церкви від держави, визнала правочинними рішення псевдособору і вважала, що ГКЦ більше не існує, а греко-католицький священник, який би публічно відправляв богослужіння, тим самим уже порушував закон про релігійні культи.
«І взяв Йосиф Ісусове тіло, обгорнув його в чисте полотно».
Папа Пій XII репресії радянської влади проти Церкви засудив енциклікою «Orientales omnes» від 23 грудня 1945 р., стверджуючи, що релігійні переслідування в СРСР порушують досягнені в роки війни союзницькі домовленості щодо поваги свободи сумління: «Із великим жалем довідалися ми, що на тих [українських] територіях, які нещодавно перейшли під владу (Радянської) Росії, наші улюблені брати й сини українського народу терплять страждання за свою вірність Апостольському Престолу; будь-які засоби застосовуються, аби відірвати їх від лона їхньої матері — Церкви, аби примусити їх, всупереч їхній волі та всупереч знаного ними їхнього релігійного обовʼязку, перейти до сопричастя з іновірцями. Так, стало відомо, що духовенство українського [греко-католицького] обряду направило до уряду скаргу на те, (…) що їхню Церкву поставлено у надзвичайно тяжкі умови; що всіх її єпископів і багатьох священників заарештовано і що водночас заборонено будь-кому перебрати на себе уряд у Церкві».
Про стан після ліквідації Греко-Католицької Церкви та пропозицію знищення її пише Петро Вільховий, уповноважений у справах релігійних культів в Україні при РМ УРСР, у листі до Микити Хрущова від 29-го вересня 1949 року:
»На сьогоднішній день на території Української РСР греко-католицька (уніятська) церква з усіма її адміністративно-церковними органами повністю припинила своє існування, за винятком кількох греко-католицьких чоловічих та жіночих монастирів, дислокованих у таких областях: Львівській — 3, Станіславській — 6 і Закарпатській — 2 монастирі. Згруповані у зазначених монастирях монахи та окремі групи монахинь виступають носіями реакційних та націоналістичних настроїв, довкола яких концентрується бродячий елемент, що включає найбільш ортодоксальних уніятів, які ставляться вороже до всіх заходів Радянської влади.
До найбільш характерних монастирів за контингентом монашествуючого елементу можна зарахувати греко-католицький чоловічий монастир в с. Міжгір’я (Унів було перейменовано в Міжгір’я, щоб у такий спосіб затерти з часом історичну пам’ять про це відпустове місце — А. Б.) Перемишлянського району Львівської области, у якому нараховується 81 монах, з яких 27 священиків-монахів [єромонахів], що належать до категорії найбільш активних уніятів, є членами бельгійського ордену «редемптористів», на чолі яких до останнього часу був протоігумен Де Вохт, нещодавно висланий за межі СРСР.
Другим гніздом концентрації реакційно-націоналістичного духовенства є греко-католицький (уніятський) чоловічий монастир ордену «василіянів», розташований в с. Гошів Болехівського району Станіславської області, у якому постійно проживають 14 монахів, з яких 7 священиків. Монахині жіночих монастирів здебільшого перестали вести ізольоване монаше життя, зняли монаший одяг і влаштувалися на роботу в лікарні, ремісничі артілі або займаються сільським господарством. У зв’язку з ліквідацією греко-католицької церкви та всіх її адміністративно-церковних органів вважаємо політично доцільним та цілком своєчасним поставити питання про ліквідацію всіх греко-католицьких монастирів, яку треба закінчити в першому півріччі 1950 року».
Враховуючи те, що «возз’єднання» з РПЦ було акцією, зрежисованою НКВС, Папа не екскомунікував ні Ініціятивну групу, ані духовенство, що перейшло на православʼя. А 13 липня 1949 р. побачив світ висновок «Responsa ad dubia de communismo», де від Церкви відлучався кожен католик, «хто свідомо і з власної воли обороняє чи поширює матеріялістичне й антихристиянське комуністичне вчення». В енцикліці «Orientales Ecclesias» від 15 грудня 1952 р. папа Пій XII вказав на мучеництво ГКЦ: «В особливий спосіб ми помʼянемо тих єпископів східного обряду, які в обороні своєї релігії одними з перших зазнали поневірянь, горя й наруги; яких вивезено до Києва, де засуджено й приречено до різного роду покарань… Дехто з них уже зустрів славну кончину, і тому надіємося, що на небі вони втішаються благодаттю і з любовʼю споглядають за своїми синами й товаришами по беззбройній боротьбі і в молитвах благають для них заступництва Господа Вседержителя».
Правда Божого Провидіння покерувала так, що саме тих, які були визнані «поза законом», які разом з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Йосафатом Коциловським, Григорієм Хомишиним, Григорієм Лакотою, Никитою Будкою та численними душпастирями героїчно залишилися вірними Апостольському престолу та священичій присязі, ми зараз почитаємо як праведників й ісповідників — тих, хто ціною власного життя заплатив за витривалість у вірі, вірність ГКЦ й Україні. Усі вони живуть у пам’яті поколінь, є взірцем для вірних і вшановуються нині як блаженні Новомученики УГКЦ[13].
«І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її».
Попри «цілковите знищення УГКЦ», як заявляли представники радянської влади, Церква продовжувала існувати в підпіллі, як у часи римського імператора Нерона в катакомбах. У кінці 1980-хх рр. настав сприятливий момент заявити на весь світ, що структури українців-католиків в СССР живі й налічують кілька мільйонів вірних. Місцем цієї акції стала Москва.
16-го травня 1989, напередодні З’їзду народних депутатів СРСР, до Москви прибула делегація, до якої входили владика Филимон Курчаба (1913–1995), владика Софрон Дмитерко (1917–2008) і владика Павло Василик (1926–2004), а також три священники, які пізніше були піднесені до гідности єпископів УГКЦ: Володимир Війтишин (нар. 1959) — Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський, Миколай Сімкайло (1952–2013) — до смерти єпископ Коломийсько-Чернівецький та Ігор Возьняк (нар. 1952) — Архиєпископ і Митрополит Львівський.
Делегація попросилися на прийом до керівництва Комуністичною партією СССР. Оскільки католиків із Галичини владою було проігноровано, то у відповідь владики оголосили акцію голодування на московському Арбаті, аж до моменту, поки не буде легалізована Українська Греко-Католицька Церква. Молитовне голодування, як це було названо через те, що весь протест супроводжувався молитвою, тривало до пізньої осени. 5-го жовтня 1989 року на Синоді єпископів Української Католицької Церкви в Римі нині вже святий Папа Іван Павло ІІ заявив, що радянська демократизація не буде повною без легалізації УКЦ.
У кінці листопада комуністи піддалися на вимоги і 1-го грудня 1989 року, за кілька годин перед зустріччю Папи з Михайлом Горбачовим у Ватикані, голова Ради у справах релігій при уряді УРСР Микола Колесник повідомив, що «громади греко-католиків можуть реєструватися так само, як і інші релігійні групи». Рішення про це було прийняте у Москві ще 24-го листопада.
о. д-р Августин Бабʼяк
(Тренто-Больцано)
[1] Н. Мельник, Священича родина Богдана Кравціва, Львів 2025, с. 124, пор. ДАЛО, Ф. 11. Оп. 29. Спр. 562. [Melnyk N., FamilledeprêtreBohdanaKravtsiva, Lviv, 2025].
[2] Cfr. B. Dupuy, «La dissolution de l’Eglise gréco-catholique en 1945 par le régime communiste «, in ISTINA, vol. 34, 1989 (290–305); A. Babiak, Les nouevaux martyrs ukrainiens du XXe siècle. Vol. 81 Romae, 2001. Ed. Univerisitatis Catholicae Ucrainorum S. Clementis Papae, pp. 25–30.
[3] Архів ГДА СБУ у м. Київ, ф. 65, Спр. С. — 9113 агентурна розробка Рифи, т. 14, с. 6–7. [Archivio GDA SBU a Kiev, f. 65, Fasc. S. — 9113 sviluppo operativo (o indagine) «Ryfy»].
[4] A. Babiak, Les nouveaux martyrs ukrainiens du XXe siècle, pp. 35–42.
[5] Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939–1987): у 2-х т. / [Упоряд. В. Сергійчук]. — Т. І. — К., 2012. — 656 с., Т. ІІ — К., 2012 — С. 117–126. [Il Patriarca Josyf Slipyj nei documenti degli organi di sicurezza dello Stato sovietico (1939–1987): in 2 volumi / A cura di V. Sergiychuk].
[6] Й. Сліпий Спомини / Й. Сліпий. — Львів-Рим: Видавництво УКУ, 2014. — C. 156–157. [J. Slipyj, Memorie / J. Slipyj. — Lviv-Roma. Casa Editrice UCU, 2014].
[7]С. Гуркіна, Напередодні офіційної ліквідації: архіпастирська діяльність митрополита Йосифа Сліпого (листопад 1944-квітень 1945) вКовчег, Львів 2015, т. 7, с. 321. [S. Hurkina, Alla vigilia della liquidazione ufficiale: l’attività arcipastorale del metropolita Josyf Slipyj (novembre 1944-aprile 1945) in Kovcheh, Lviv, 2015]…
[8] Р. Скакун.»Сторож братові своєму«в Ковчег, Львів 2018, т. 8, с. 186–187. [R. Skakun, „Custode di suo fratello“ in Kovcheh, Lviv, 2018, vol. 8, pp. 186–187].
[9] Cfr. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939–1950) — С. 114–115. [B. Bociurkiw., La Chiesa Greco-Cattolica Ucraina e lo Stato Sovietico (1939–1950). Edmonton, Toronto, 1996, pp. 114–115].
[10] Архів ГДА СБУ Київ, ф. 65, Спр. С. — 9113 агентурна справа Рифи, т. 12, Звіт Целевича від 7 березня 1940 р., арк. 85–88. [Archivio GDA SBU Kiev, f. 65, fasc. S. — 9113 caso «Ryfy», vol. 12, Rapporto de Tselevych del 7 marzo 1940].
[11] Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів державної безпеки / [Упоряд. Сергійчук М.]. — К., 2006. — Т. ІІ. — С. 447.
[12] A. Babiak, Les nouveaux martyrs ukrainiens du XXe siècle, pp. 26–30.
[13] A. Babiak, Les nouveaux martyrs ukrainiens du XXe siècle, pp. 109–164.
