«Між гординею і покаянням»: проповідь на неділю про митаря і фарисея

Дорогі брати і сестри, сьогодні ми з вами роздумуємо над суттю цієї короткої, але водночас дуже глибокої та промовистої притчі про митаря і фарисея.

Бачимо, що до храму на молитву увійшли два чоловіки. І якщо дивитися на це лише поверхнево, то обидва прийшли до Бога: прийшли щось попросити, за щось подякувати, за щось перепросити тощо. Але чи справді все є саме так?
Про що молиться фарисей? Він начебто возносить молитву подяки, але насправді в тій молитві починає вивищувати себе, даючи високу оцінку власним добрим справам і духовним практикам, дякуючи Богові за те, що він не такий, як грабіжники, неправедні, перелюбці або як митар, який молиться позаду храму.
Чи маємо чого повчитися у фарисея? Так, маємо. Він є патріотом своєї нації та зразковим юдеєм, який досконало виконує приписи: ходить до храму на молитву, дає десятину зі своїх прибутків, двічі на тиждень постить. Небагато є серед нас тих, хто все це сумлінно виконує. Ці вчинки насправді є правильними кроками на дорозі духовного зростання і християнської досконалості, якщо вони зроблені на славу Божу. Бо Господь дивиться насамперед на те, що відбувається в нашому серці, і на те, якою є мета виконання добрих вчинків і діл.

Однак бачимо, що справжньою метою добрих справ та духовних практик фарисея є вивищення себе над іншими, прагнення похвали й визнання, що, як наслідок, веде його до пихатості, зверхності, гордині, зарозумілості й осуду. Перед лицем Господа, який дивиться на серце людини, всі ті добрі вчинки й духовні практики втрачають будь-яку духовну цінність, якщо вони звершені не на славу Божу, а виключно на власну славу.
Сьогодні я запитую самого себе:

• чи роблю я добрі справи?
• чи виконую заповіді Божі?
•  чи пощу?
• і на чию славу я стараюся виконувати все це?

Даймо самі собі щиру відповідь.

Зовсім протилежною є поведінка митаря, який, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, лише бив себе в груди, кажучи: «Боже, змилуйся наді мною, грішним!». Він ні з ким себе не порівнює, не шукає оправдань, а стоїть перед Богом у смиренності й повній правді про себе, визнаючи свою грішність і молячи Бога про змилування та прощення. У посланні апостола Якова (4:6) читаємо:
«Господь гордим противиться, а покірним дає свою благодать».

У 50-му псалмі молимося: «Серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить».
Покаяння (від грец. μετάνοια — зміна думок, переосмислення) — це свідома зміна свідомості, серця та волі, спрямована на відмову від гріха і повернення до Бога.
Покаяння є першим кроком до зцілення нашого серця та відкритості на дію Божої благодаті.

Саме покаяння відчинило двері раю розкаяному на хресті розбійникові.
Покірна й смиренна молитва митаря привела його до виправдання: той, хто визнавав свою гріховність, був вивищений, а фарисей, який нісся вгору, був принижений. Його молитва не принесла ні виправдання, ні жодної духовної користі. Якою є моя молитва сьогодні? Чи стою я у повній правді про себе перед Богом? Чи визнаю свою гріховність?

У першому посланні апостола Івана (1:8–10) читаємо: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то самих себе обманюємо, і правди в нас немає. Коли ж визнаємо гріхи наші, то Він — вірний і праведний, щоб простити нам гріхи наші й очистити нас від усякої неправди. Коли ж кажемо, що не згрішили, то чинимо Його неправдомовним, і слова Його в нас немає».

Усі ми маємо за що каятися перед Господом. У посланні до Римлян (3:23) читаємо: «Бо всі згрішили і позбавлені слави Божої», а в першій книзі Царів (8:46): «… бо немає людини, що не грішила б…». Ця притча закликає нас розпізнати самих себе, замислитися над своїми вчинками і ділами, змінити фарисейське мислення та поведінку. Вона дає нам приклад покірної молитви митаря і в кінцевому підсумку показує, чия молитва була прийнята і хто з тих двох повернувся додому виправданим.

Нехай Всемилостивий Господь дарує нам свою благодать, а Дух Святий провадить нас дорогою досконалості через любов, смирення та покаяння. Амінь.