Апостольський екзархатдля українців-католиків візантійського обряду в Італії
Пастирська турбота про наречених та подружжя відповідно до вимог ККСЦ
11 травня 2023
Стаття Директора Юридичного відділу Апостольського Екзархату і доктора Канонічного права о. Ігоря Галея, присвячена пастирській турботі про наречених та подружжя відповідно до церковного законодавства
[1] Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Таїнства Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує, [2] що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, постає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».
У документі навіть ще Папи Пія ХІ Casti Connubii [3] не залишено без уваги плідність подружжя, нагадуючи нам, що «подружжя та любов супругів призначені за своєю природою для народження і виховання дітей. Діти справді є найціннішим дарунком подружжя і дуже багато співдіють для добра самих батьків». Відповідно ККСЦ прийняв навчання Другого Ватиканського Собору та Римських Понтифіків і надав їм юридичного значення. Кан. 776 § 1 ККСЦ каже, що «подружній союз, заснований Творцем і наділений його законами, завдяки якому чоловік і жінка за невідкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра подругів та народження і виховання дітей» [4]. Також і кан. 819 ККСЦ нагадує тим, хто одружується, що «подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спрямованим на народження дітей через певну статеву співдію».
Зважаючи на сказане, згідно з кан. 817, § 1 ККСЦ, «подружня згода — це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривний союз взаємно себе віддають і приймають одне одного для утворення подружжя». З цих перших подружніх визначень нашого Кодексу розуміємо, які подружжя дозволяються Церквою та яка роль священнослужителя, що не тільки благословляє наречених (кан. 828 § 2 ККСЦ), але відповідно їх готує (кан. 783 § 1 ККСЦ) та супроводжує у подружньому житті (кан. 783 § 3 ККСЦ). Зрозуміло, що всі інші душпастирські турботи, визначені у Кодексі Законодавцем, які ми не братимемо до уваги, є не менш важливими у своїй цілісності для вичерпної праці священнослужителя. Але сподіваємось, що хоча б частина з них, найголовніших, тут роз’яснених, принесе взаємну користь.
1. У ККСЦ наш Законодавець присвячує пастирській турботі канон 783, де чітко у спосіб імперативний наголошує: душпастирі зобов’язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану (2-е) через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану.
На нашу думку, священнослужителі повинні зустрітись з нареченими декілька разів, щоб пояснити важливі елементи їхнього вибору. Особливо пригадати, що подружня згода є їхнім особистим людським актом волі, тобто бажанням. А також, що вони, бувши вільними від будь яких подружніх перешкод (iure habiles), даруються один одному, у спосіб правосильний утворюючи подружжя.
Пригадуючи також, що подружня згода бере свої початки у Божому Законодавстві як природному, так і позитивному. У власній промові Римський Архієрей Павло VІ так висловлюється з цього приводу: «Подружня згода являється головним ствердженням усієї традиції каноністики і часто пропонується усім як фундаментальна інституція природного Божого права та Євангельського передання у тайні подружжя». [5]
Цю подружню згоду подруги, які наміряються вступити у подружжя, мають висловити спільно. У цьому єдиному акті маємо подвійний обов’язок — взаємне дарування та приймання. Тобто у подружній згоді чоловік віддає самого себе, усю свою особистість у всіх властивих вираженнях — як духовних, так і тілесних. Так само і вчиняє жінка супроти чоловіка. Одночасно жінка приймає дарунок чоловіка, його особистість, беручи його як супруга, чоловік натомість приймає дарунок жінки, беручи її як дружину. [6]
Цей людський акт у своїй онтологічній специфіці є актом вольовим, і саме тому, що цей акт є виражений свобідною волею, він передбачає також і вживання людського інтелекту, бо так нас вчить відомий афоризм «nihil volitum quin praecognitum». [7] І якраз через це подружня згода сторін може бути неправосильною: невідповідний інтелект і з боку волевиявлення. Тому наш Законодавець у ККСЦ і подає список подружніх незгод у канн. 818–826, поділяючи їх на дві категорії: a) Ex parte intellectus: 1) позбавлені достатнього користування розумом (кан. 818, 1-е); 2) поважний брак оцінюючого розпізнання щодо істотних подружніх прав і обов’язків (кан. 818, 2-е); 3) з причин психічної природи нездатні взяти на себе істотні подружні обов’язки (кан. 818, 3-е); 4) незнання (кан. 819); 5) помилка (кан. 820); 6) обман (кан. 821); б) Ex parte voluntatis: 1) симуляція (кан. 824); 2) страх-примус (кан. 825); 3) умова (кан. 826).
Тому нареченим треба пригадати, щоб вони роздумували над різними можливостями та ситуаціями життя. Не можна їм забувати, що у подружжі цими ситуаціями є: 1) конкретно визначене подружжя; 2) конкретно визначена особа [8] з якою муситься співжити взаємну спільність усього життя без жодних застережень у власних обов’язках — особистих і взаємних; 3) тривання цього подружжя визначається назавжди. Тому оцінююче розпізнання, про яке говорить кан. 818 ККСЦ, можемо трактувати як зрілість емоційно-психологічну відповідно до вирішального та зобов’язального кроку у виборі власного життя як подружжя. Це нас наводить на думку, що оцінююче розпізнання не є зрілістю загальною, але специфічною і вимагає вибору стану життя. Якщо, отже, оцінююче розпізнання є відповідною зрілістю Сторони, то брак оцінюючого розпізнання можна оцінити як незрілість.
Хотілося б застановитись над цими двома термінами оцінююче розпізнання та зрілість. Ці два вислови у канонічній доктрині спричинили значні суперечки, бо часто їх цитування виявилось синонімами, хоча так не є. Деякі визначні каноністи вважають, що взагалі не слід вживати слово зрілість, бо сам Законодавець його не вживає. Для них зрілість означає цілковита і остаточна зрілість, хоча наш Законодавець вимагає, щоб Сторони «знали принаймні, що подружжя є тривалим союзом……, спрямованим для народження дітей через певну статеву співдію» (кан. 819 ККСЦ). Тобто не вимагається від наречених повного знання щодо подружжя, але щоб воно було мінімальним [9].
Інша частина фахівців канонічного права, думка яких притаманна також і нам, вважає, що немає сумніву у пріоритетності поняття оцінююче розпізнання порівняно з зрілістю, але різниця між ними не базується на зовнішній характеристиці цілковитої та остаточної зрілості, але на їхній внутрішній психологічній сфері оцінки. І тому оцінююче розпізнання краще окреслює психічний стан особи та її спосіб мислення, критичну оцінку, розсудливість над юридичним актом, на який наречені дають свою згоду [10].
Оцінююче розпізнання слід розуміти як можливість сторони пізнати себе самого, а також і іншу Сторону перед поважним вибором життя, роздумуючи над його суттю та мотивуючи відповідно власний вибір. [11] Визначна каноністика наголошує на тому, що:
1. Сторона мусить бути спроможною порівняти власні пріоритети, які її спонукають до одруження, з тими, які є протилежними;
2. Бути розсудливим щодо іншої сторони;
3. Бути розсудливим щодо власних майбутніх обов’язків.
Важливо для священнослужителів донести до відома наречених, що не йдеться про вибір бездоганного подруга, також не йдеться про вибір найкращого з інших можливих, але тут мається на увазі про можливість оцінити межі вибору і бути свідомими їх. Психологи називають такий вибір «зрілий вибір», заперечуючи вибір «поспіхом», «з запізненням», «з певним розрахунком». [12]
2. Другий обов’язок кан. 783 § 1 ККСЦ, який Законодавець дає душпастирям, — готувати наречених до подружжя: (1-е) через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов’язки подругів, а також про головне право й обов’язок, які мають батьки — за змоги дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання дітей.
У так званих передшлюбних науках душпастирі, на нашу думку, особливо зобов’язані навчати про права та обов’язки майбутнього подружжя, які згідно з Кодексом набирають рис рівноправності (кан. 777 ККСЦ). Щодо подружніх прав, про які тут іде мова, найголовнішим є «totius vitae consortium», тобто «cooperatione aliqua sexuali» (кан. 819 ККСЦ), та не тільки. Ці вислови (спільність усього життя та статева співдія) у чинному Кодексі мають біблійний характер, а не як було у попередньому Кодексі «ius in corpus». [13] Натомість, коли мова про істотні обов’язки, то церковний Законодавець нам вказує, що тут треба розуміти невід’ємну складову самої суті подружжя. Тобто вони є включені в об’єкт подружньої згоди. Сторона, яка дає подружню згоду, також відповідно погоджується на всі істотні обов’язки. Як приклади істотних подружніх обов’язків подаємо: а) «bonum coniugum»(добро подругів);[14] б) „generatio ed educatio prolis“ (народження та виховання дітей); в) „matrimonii proprietates“ (єдність і нерозривність); [15] г) „intima communitatis vitae et amoris coniugalis“ (інтимна єдність подружньої любові та співжиття). [16]
Щоб краще зрозуміти подружні обов’язки, вважаємо за необхідне подати ситуації життя, які є протилежними у подружньому співжитті:
а) сварливий характер Сторони, щоб не говорити про грубе поводження, що робить співжиття неможливим;
б) духовна несумісність Сторін;
в) несумісність характеру Сторін;
г) несумісність інтимних вподобань, які стають перешкодою до щирого почуття.
Не менш важливим обов’язком подружнього життя є істотні властивості подружжя — єдність та нерозривність, які, як говорить кан. 776 § 3 ККСЦ, «в подружжі між хрещеними набувають особливої сили з огляду на святу тайну». Вважається відкинення єдності, коли виключається вірність, яку кожна Сторона мусить дарувати іншій як міжособистісний, повний жертви та ексклюзивний обов’язок. [17] Намір виключення вірності полягає в запереченні іншій стороні права на власну подружню вірність та ексклюзивності інтимних стосунків. [18]
Цю нову візію вірності Другий Ватиканський Собор називає «повною вірністю», [19]заохочуючи наречених, щоб вони обороняли їхню подружню єдність «з неподільним почуттям»[20], бо у подружжі, як говорить Іван Павло ІІ, вони „обіцяють любов цілковиту та остаточну“. [21] Якраз тут і треба розрізнити подружню зраду як неміч людську та позитивний акт волі виключити подружню вірність заздалегідь до вінчання. Тому юриспруденція канонічного права розрізняє виключення права „ius“ та виключення „exercitium iuris“, застерігаючи як священнослужителів, так і самих подругів автоматично не помилятись та розрізняти подружню зраду і виключення вірності. [22] Канонічне право у каноні 863 ККСЦ радить, „щоб супруг, спонуканий любов’ю і турботою про добро сім’ї, не відмовляв невірній стороні і не розривав з нею спільності подружнього життя“, коли виразно або мовчазно просить. „Мовчазне прощення має місце тоді, коли невинна сторона, дізнавшись про перелюбство, добровільно з подружнім почуттям співживе з невірною стороною“, а невірна сторона дала собі обіцянку ніколи більше такого не чинити, просячи прощення у св. Тайні Покаяння. Ось тут душпастирська допомога дуже бажана та рекомендована Церквою, бо зв’язана таємницею сповіді (кан.733 ККСЦ).
Щодо виключення нерозривності треба зазначити, що це означає виключення стабільності „firmitatem“ [23] (кан. 776 § 3 ККСЦ) самого шлюбу. Нерозривність у позитиві полягає в бажанні Сторони або обох Сторін подружжя бути розривним, резервуючи собі на майбутнє можливість припинити взаємну спільність життя. Це бажання стає дійсністю, коли Сторона на момент подружньої згоди заперечує взаємну спільність усього життя з іншою Стороною. Це виключення полягає в позитивному акті волі, через який Сторона резервує розривність подружжя і постанову залишатись вільним у майбутньому. Ця постанова перешкоджає встановленню дійсного подружжя, незважаючи на той факт, що резервація була пов’язана з якоюсь майбутньою подією чи обставиною. Навчання Римського Архиєрея Івана Павла ІІ, що є уповні канонічним, також попереджає, що ця резервація можливої розривності подружжя суттєво нищить щирість дарування одне одного у подружній згоді і як наслідок дійсність самого подружжя. [24]
3. Третім обов’язком канону 783 ККСЦ є „під час вінчання прийняти Пресвяту Євхаристію“.
Тут треба відразу сказати, навіть якщо канон нічого про це не говорить, щоб наречені приступали до святої тайни Покаяння заздалегідь, щонайменше відразу після передшлюбних наук. Бо у такий спосіб уникають деяких ситуацій, кодифікованих у Кодексі, що є загрозою як для священика — виявлення сповіді, так і для наречених — бути невінчаними. У каноні 797 ККСЦ сказано, що перешкода до подружжя може виявитися у сповіді, коли все готове до вінчання „і одруження не можна відкласти без правдоподібної небезпеки великого лиха“. Законодавець у таких надзвичайних ситуаціях дозволяє навіть сповіднику диспензувати таємну перешкоду церковного права (кан. 796 § 2 ККСЦ). Законодавець йде ще далі, кажучи, що „будь-яке застереження розгрішати від гріха не має сили… якщо сповідається… наречений перед обрядом вінчання“ (кан.729 ККСЦ), але слід пам’ятати, що це розгрішення неможливе, коли йдеться про перешкоду Божого права.
4. „Після вінчання душпастирі повинні подавати супругам допомогу, щоб ті, вірно зберігаючи і шануючи подружній союз, проводили щораз святіше і досконаліше життя в сім’ї“ (кан. 783 § 3 ККСЦ).
Це особливий обов’язок священнослужителя щодо збереження самого подружжя та спільного співжиття молодят у ласці Божій. Це зусилля буде набагато спрощеним священику та подругам, говорить Іван Павло ІІ, якщо вони ще з дитинства готувались поступово та постійно. [25] На нашу думку, особливо після уділення таїнства подружжя Церква зобов’язана зберегти храмову присутність молодят, бути близькою у їхніх перших труднощах та порадницею, даючи допомогу у викликах їхнього життя. [26]
На заключення, хочемо також сказати, що не існує подружжя, яке було б прикладом для інших. Кожне подружжя є по суті унікальним і до кожного священнослужитель повинен знайти гідне слово допомоги, а часто і дії. Не завжди подружжя насмілиться першим прийти на співбесіду і поділитися своїми переживаннями. Тому у парохії потрібні періодичні катехизи, реколекції, пристосовані до дітей, молоді та сімей. [27] Також потрібно, щоб у храмі був визначений порядок сповідництва, духовного провідництва, і тільки в такий спосіб священик, будучи доступним до усіх мирян, сповнить свій обов’язок духовного батька, де кожен, користуючись його порадами та діями, зможе „поступати у своєму покликанні до святості“ (кан. 732 § 2 ККСЦ).
о. Ігор Галей,
доктор канонічного та цивільного права
[1] Доповідь виголошена на науковій конференції у м. Львів-Брюховичі 1–3 грудня 2014 «Душпастирство родин: актуальний стан, виклики, перспективи». Доповідь виголошена для священнослужителів Апостольського Екзархату в Римі 3 травня 2023.
[2] Пор. CONCILIO ECUMENUCO VATICANO II, Costituzioni, decreti, dichiarazioni, discorsi e messaggi, Gaudium et spes н. 48. — C. 777 ׃»intima communitas vitae et amoris coniugalis a Creatore condita suisque legius instructa,
foedere coniugii seu irrevocabili consensu personaliinstauratur. Ita actu umano, quo coniuges
sese mutuo tradunt atque accipiunt, institutum ordinatione divina firmum oritur, etiam coram societate;
hoc vinculum sacrum intuitu boni, tum coniugum et prolis tum societatis, non ex humano arbitrio pendet «; Пор. PIO XI PP, Lettera enciclica Casti Connubii: AAS 22 (1930). — C. 543–555.
[3] Там само, н. 50. — С. 780–781.
[4] Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium autoritate Ioanis Pauli PP. II promulgatus, in AAS 82 (1990), vol. 2, pp. 1033–1363; Кодекс Канонів Східних Церков, кан. 776, латинсько-українське видання, видавництво ОО Василіян, Рим, 1993. — С. 417.
[5] PAOLO VI, Discorso ai componenti del Tribunale della Rota del 9 febbraio 1976, in AAS 68 (1976) p. 206.
[6] Див. A. ABATE., Il consenso matrimoniale nel nuovo Codice di diritto canonico, in Apollinaris 59 (1986), p. 454.
[7] S. THOMAS, Summa theologiae, I-II, 1, 1: „Dicendum quod actionum quae ab
homine aguntur, illae solae propriae dicuntur humanae quae suntpropriae hominis inquantum est homo.
Difert autem homo ab aliis irrationalibus creaturis in hoc, quod est quorum actuum dominus. Unde illae solae actiones vocantur proprie humanae quarum homo est dominus. Est autem homo dominus suorum actuum per rationem et voluntatem: unde et liberum arbitrium esse dicitur facultas voluntatis et rationis. Illae ergo actiones proprie humanae dicuntur quae ex voluntate deliberata procedunt“.
[8] див. J. M. SERRANO, La relación interpersonal, centro de interés en los procesos matrimoniales canónicos (Curso para profesionales del foro), Salamanca 1978, pp. 165–192; J. M. SERRANO, El carácter personal del matrimonio: Presupuestos y perspectivas para las causas canónicas de nulidad, in AA. VV., Festschift fur Dr. Paul Wesemann, Lugerus-Verlad-Essen 1990, pp. 311–329; J. M. SERRANO, La consideración existencial del matrimonio en las causas canónicas de nulidad por incapacidad psíquica, in Angelicum 68 (1991), pp. 31–86.
[9] M. F. POMPEDDA, Il consenso matrimoniale, in Grocholewski-Pompedda-Zagglia, Il matrimonio nel nuovo Codice diDiritto Canonico, Padova1984, p. 46; цю думку підтримує також і: A. ABATE., Il consenso matrimoniale nel nuovo Codice di diritto canonico, in Apollinaris 59 (1986), p. 456.
[10] J. F. CASTAÑO, Il sacramento del matrimonio, Terza Edizione, Roma, 1994, p. 334.
[11] Див. Sent. Diei 4.11.1986, c. Pinto, in L. E. V., 1988, (L’incapacitas nelle sentnze), p. 345; J. M. SERRANO, La discreciòn de judicio, in Rev. Der. Univ. Valparaiso, 1985, pp. 455–457.
[12] Див. Вирок Галей, дня 28.10.2010, № 125–08.
[13] Codex Iuris Canonici Pii X Ponteficis maximi iussu digestus, Benedicti PP XV auctoritatae promulgatus, in AAS 9 (1917), can. 1081 § 2: Consensus matrimonialis est actus voluntatis quo utraque pars tradite t acceptat ius in corpus, perpetuum et
exclusivum, in ordine ad actus per seaptos ad prolis generationem.
[14] Див. A. CUSCHIERI, „Bonum coniugum“ (c. 1055 § 1) and „incapacitas contrahendi“ (c.1095, 2–3) in the new Code of Canon Law, in Monitor ecclesiasticus 108 (1983), pp. 334–347.
[15] Див. P. A. BONNET, L’incapacità relativa agli oneri matrimoniali quale incapacità personale ad attuare le proprietà essenziali, in Il diritto Ecclesiastico 93 (1982), pp. 313–342.
[16] CONCILIO ECUMENICO VATICANO II, Costituzioni, decreti, dichiarazioni, discorsi e messaggi, Gaudium et spes n. 48, p. 777.
Першим, хто говорив про ці обов’язки, був Св. Августин, називаючи їх «bona matrimonii»: «haec omnia bona sunt, propter quae nuptiae sunt: proles, fides, sacramentum», AUGUSTINUS, De bono coniugali, c. 24 § 32, in PL 40. 394 D; також PIO XI, Litt. Enc. Casti connubii del 31 dicembre 1930, in AAS 22 (1930), pp. 543–555; аж до Ватиканського Собору ІІ включно, про який мова вище тільки у номерах 50–51 конституції Gaudium et spes, де згадується тільки два bonum prolis, bonum fidei.
[17] Пор. RRDec., 87, 1998. — С. 315, н.6, coram Fungini sent. diei 24.05.1995.
[18] Див. R. FUNGHINI, L’esclusione del bunum fidei, in AA. VV., La simulazione del consenso matrimoniale canonico, Libreria Editrice Vaticana, Cstta del Vaticano 1990. — С. 139–147.
[19] CONCILIO VATICANO II, Gaudium et spes, Costituzione pastorale sulla Chiesa nel mondo contemporaneo, Paoline, Milano 2005, н. 48. — С. 79–82.
[20] Там само, н. 49. — С. 82–84.
[21] GIOVANNI PAOLO II, Il discorso alla Rota Romana, in Osservatore Romano, 22.01.1999, н. 4. — С. 5.
[22] «praxis adulterina est argumentum sat aequivocum», sent. diei 13. 11.1959, coram Sabatini, in SRRD 51. — С. 503, н. 4; «exclusio iuris fulcuridebe frgumentis gravibus, quibus demonstretur contrahentem potius valedicere
evoluisse matrimonio, quam illud cum iure et onere servandae fideicontrahere», sent- diei 30.03.1987, coram Doran, in SRRD 79. — С. 189.
[23] Пор. NAVARRETTE U., Matrimonio, contratto e sacramento, in AA. VV., Il matrimonio sacramento nell’Ordinamento Canonico vigente, Citta del Vaticano 1993. — С. 91–112.
[24] Пор. GIOVANNI PAOLO II, Familiaris consortio, Esortazione apostolica sui compiti della famiglia cristiana nel mondo di oggi, Milano 2005, 38-а ed., Paoline, н. 20. — С. 41–44.
[25] Пор. GIOVANNI PAOLO II, Familiaris consortio, Esortazione apostolica sui compiti della famiglia cristiana nel mondo di oggi, Milano 2005, 38-а ed., Paoline, н. 66.
[26] LUIGI CHIAPPETTA, Il Codice di Diritto canonico. Commento giuridico pastorale, II;Libri III-IV-V-VI, EDB, 2011, ст.283.
[27] PONT. CONS. per la Famiglia, Preparazione al sacramento del matrimonio,13.05.1996 (EV 15/808–908). CEI-UFFICIO per la Pastorale della Famiglia, La preparazione dei fidanzati al matrimonio e alla famiglia, 24.06.1989 (ECEI 4/1684–1803). CEI, Direttorio di pastorale familiare, nn. 37–68.
