«Початок посту кличе нас до того, щоб кожен з нас був свідком Христа», - проповідь Владики Діонісія в Першу Неділю Великого посту

Йо. 1, 43–51; Євр. 11, 24–26; 32–12, 2

Дорогі в Христі брати і сестри!

У Першу неділю посту, яка знана також як неділя Православ’я, Церква нам подає Євангелію про зустріч Филипа, який походив з Витсаїди, міста Андрієвого та Петрового, з Натанаїлом, який походив з Кани Галилейської (пор. Йо. 21, 2). Цікавим є оповідання про покликання перших Апостолів. Іван Хреститель мав своїх учнів, він стояв з ними та, побачивши Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий». Почули це два його учні, залишили Йоана і пішли за Ісусом. Один з них був Андрій. Ісус, побачивши їх, запитав: «Чого шукаєте?». А ті: «Учителю, де перебуваєш?». А Ісус до них: «Ходіть та подивіться!». Тоді Андрій кличе свого брата Петра і каже: «Ми знайшли Месію». І привів його до Ісуса. А Ісус до Петра: «Ти Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа, що в перекладі означає: Петро — Скеля».

Ісус після того як покликав Андрія й Петра, разом з ними знайшли Филипа, та Ісус сказав до нього: «Іди за мною!». Пізніше Филип зустрічає Натанаїла і каже йому: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, — Ісуса Йосифового сина, з Назарету». Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?». Відповідає йому Филип: «Прийди та подивися!». Перш за все цікавою є реакція Натанаїла на повідомлення Филипа, що він з Андрієм і Петром знайшов Месію — Ісуса, Йосифового сина з Назарету. Натанаїл походив з Кани Галилейської, а містечкоНазарет віддалене від Кани на неповних 15 кілометрів. Звичайно, між сусідськими містами або селами закономірно є суперництво і змагання. Тож і під тим поглядом можна розуміти реакцію Натанаїла. «А що може бути доброго з Назарету?». До речі, я сам маю досвід суперництва між моїм селом і сусідським, хоча сусідське село було втричі більшим. Натанаїл, крім того, був знавцем Святого Писання, і правдоподібно під смоковницею його й читав. Він добре знав, що в Старому Завіті немає жодного спомину про Назарет, то ж що доброго може бути з Назарету? Проте Натанаїл, в «якому немає лукавства», — як сказав йому Ісус — змінює свою думку стосовно Ісуса і визнає: «Учителю — ти Син Божий, ти Цар Ізраїлів». Можу посвідчити, що це євангельське оповідання справило на мене сильне враження, а зокрема слова: «Прийди та подивися!», і залишило великий слід у моєму житті. Проте, перш за все, звернімо увагу на життєве свідчення Івана Хрестителя. Іван Предтеча мав своїх учнів, а коли він побачив Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий!». Як тільки учні почули ті слова, двоє пішли за Ісусом. Іван не противиться, що його учні відходять, бо ж у своєму серці добре знає, що «йому треба рости, мені ж — маліти» (Йо. 3, 30). Іван відходить у тінь, і знаємо, що він опинився у в’язниці Ірода, де йому стяли голову. Це свідчення справжнього Божого духа, бо людські вчителі гірко реагують, як учні залишають свого вчителя та ідуть до іншого. Справді тяжко відійти у тінь, коли про тебе ніхто не говорить, а може, і навпаки, ще твоє ім’я лихословлять, і бажають, щоб пам’ять про тебе зникла. Коли Ісус когось кличе, то називає особу по імені. Ми знаємо з досвіду, що коли хтось говорить, а ми майже дрімаємо, то коли почуємо наше ім’я, відразу реагуємо, збуджуємося, адже ім’я має тісний зв’язок з серцем людини. З вуха іде до серця людини. Тому мова про покликання — це мова від серця до серця: «Чого шукаєте?» — каже Ісус; а два учні: «Де перебуваєш?». Ісус відрікає: «Ходіть та подивіться!». Таким чином здійснюється покликання Андрія і Петра, Филипа і Натанаїла. Це відноситься не тільки до цих осіб. Це відбувається в усіх покликах Старого і Нового Заповітів та в кожному справжньому покликанні — сьогодні. Господь кличе по імені!

Коли мова йде від серця до серця, воно запалює інших іти тією самою дорогою. Андрій веде свого брата Симона до Ісуса, а Ісус навіть міняє його ім’я — з Симона на Кифу. Петро з Андрієм знаходять Филипа, а Филип — Натанаїла. Відчути і сприйняти до серця Божий поклик потягає інших. Це не теорія, а практика. Так росте Церква і так ростуть Інститути Богопосвяченого життя. Де немає ентузіазму, яке випливає з глибини серця людини, наступає криза, знеохочення, розчарування… І таку кризу переживає Церква у світі, Чини та Згромадження. Бракує того ентузіазму перших християн, тоді ще малих спільнот, проте вони проходили через вогонь трьох століть переслідувань.

«Прийди та подивися!». Звичайно, людина хоче передбачити всі нюанси життя: де буде жити, з ким буде співжити, скільки заплатять, запевнити медичне страхування, чи буде мати можливість себе реалізувати! Ну, часи вимагають! А життя Апостола — це справді авантюра віри. І я можу це справді посвідчити. Як мене висилали на якусь місію, досі ніколи не відповів «ні!» і не турбувався, де буду жити, скільки будуть платити — просто йшов! Життя віри різноманітне! Раз можеш ночувати в п’ятизіркових готелях, іншим разом — на підлозі. Раз маєш найкращу їжу, іншим разом голодуєш; в одному місці тебе приймають як царя, а в іншому дивляться на тебе кривим оком; раз підтримують, іншим разом закопують та й ще ногами затоптують. Ти воскресаєш та ідеш далі… Той, кого Господь кличе йти за ним, мусить бути готовим на все: «Лисиці мають нори, а птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт. 8, 20). Отже, у Євангелії ми чули поклик: «Прийди та подивися!». Сьогодні бракує свідків, ентузіазму, готовності піти на жертву, а навіть на саму смерть. Господь зі свого боку дбає про своїх учнів. Може їм дати у сто разів більше навіть у цьому світі. А може не дати, і за те учень Христа дякує! Мені особисто випало понад сто разів більше!

Отже, початок посту кличе нас до того, щоб кожен з нас був свідком Христа. Свідок потягає інших. І так твориться спільнота — Церква. Піст має нас зробити свідками… Треба задіяти серце, ноги, руки, ціле своє єство. «Прийди та подивися!». Ісус говорить учням, а ми — нашим ближнім, щоб інші повірили і визнали, що Христос — Син Божий: «Істинно, істинно кажу вам: побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Сьогодні в листі Апостола Павла до Євреїв була мова про свідків віри мужів і жінок у Старому Завіті, про таких великих як Мойсей, Давид, Самуїл. Інші свідки «наруг і бичів зазнали, кайданів і в’язниці… І всі вони, дарма, що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще… Тому ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх… і біжімо витривало до змагання… вдивляючись пильно в Ісуса, засновника і завершителя віри»…

Сьогодні ми чуємо ще один поклик: «Прийди і подивися» на ікону, як каже стихира на Вечірні, що є «світлим зображенням Спаса Христа, Богоматері й Святих». Завдяки іконам, наче через віконце, Бог на нас дивиться. Перш ніж щось заговорити до ікони, нам слід на неї подивитись, а діалог зору інтуїтивно обернеться на обмін слів і прохань. Від цих ікон ми будемо запрошені скерувати своє око ще на живу ікону, що ним є кожна людина, яка часто вимагає від нас відповіді і нашого конкретного дару любові, милостині.

Ця неділя називається неділею Православ’я, на пам’ять сьомого Вселенського собору (787 році), коли його учасники засудили іконоборство як єресь. Після Собору у Царгороді величаво відсвяткували перемогу над іконоборцями. Це була перемога для Церкви Христової, тоді ще з`єднаної в одно. Не було ще тоді поділу в Церкві. У 842 р. було вирішено, щоб надалі це свято переживати в першу неділю Великого Посту, і звідси її ім’я — «Неділя православ’я» — істинного почитання. Почитаючи ікони і шануючи їх, не поклоняємося їм, але Богові, що на них зображений.
Отже, «Прийдімо та подивімося»!

Дивіться також

25 серпня Владика Діонісій молився за Україну в одному з храмів Калабрії 16 серпня Владика Діонісій очолив Божественну Літургію з нагоди свята Успіння Богородиці в Римі 11 травня Історія українських Суперкубків в Італії