Повернення до батьківського дому: проповідь у неділю про блудного сина

Дорогі брати і сестри,

сьогодні Церква запрошує нас уважно вслухатися у притчу, яку ми знаємо з дитинства, але яка щоразу відкривається глибше, — притчу про блудного сина. Притчу, в центрі якої насправді стоїть не стільки син, скільки Батько. Саме тому сьогодні я хотів би поговорити з вами про батьківство.

Батьківство — це властивість стати причиною нового життя. Але не лише у біологічному сенсі. Батьківство має і глибокий духовний вимір. Батьком не можна перестати бути. Як не можна «народитися назад». Це зв’язок, який виникає на рівні тіла, але через свідомість і особистість переходить у психологічну прихильність, а в ідеалі — у глибокий духовний зв’язок.

Саме тілесне народжує душевне, а душевне — духовне. І тут дуже важливо не знецінити жоден з цих рівнів. На жаль, у певних філософських уявленнях давнини, зокрема, і в чернечому середовищі, інколи боротьба з пристрастями була підмінена боротьбою з самим душевним, з емоціями, з психологічною прихильністю. Іноді це ставало ультиматумом: знищити все людське, щоб нібито дістатися духовного.

Тому сьогодні важливо знову і знову говорити про цінність психологічної, емоційної єдності як необхідного ґрунту для виникнення справжнього духовного зв’язку. І найкраще це зробити на прикладі відносин батька і сина. Саме батька, а не матері. Бо якщо материнська прихильність до дитини майже автоматична, то батьківська — не завжди така на початку. Усвідомлення ж нерозривності батьківства приходить поступово, у міру дорослішання самого батька.

А усвідомлення відповідальності батьківства — це ознака зрілої, інтелектуально і душевно розвиненої особистості. Саме на цьому фундаменті і починає розкриватися духовний аспект батьківства. А духовний вимір уже має надприродну природу — дотичність до Божої благодаті. Бог своєю дією перетворює людську природу на щось більше, глибше і досконаліше. Те, що починає служити обоженню людини, вершині того, що ми називаємо спасінням.

Щоб допомогти нам зрозуміти глибину Божого втручання в людське життя, Ісус пропонує нам дуже людську, дуже теплу аналогію — Бога як люблячого Батька, який чекає свого сина з важких мандрів. Сина, який завдав йому болю, сорому і навіть матеріальних втрат. Але сина, який хоче повернутися — нехай навіть не як дитина, а хоча б як наймит.

І в цій притчі Господь відкриває нам безмежність Божого прощення як серцевину Божественного батьківства. Але важливо зауважити: це батьківство проявляється не лише у прощенні блудного сина. Воно не менш яскраво розкривається і в лагідному, мудрому умовлянні старшого сина, який залишився вдома. Ми часто говоримо про «материнську ніжність», але тут варто говорити і про батьківську ніжність — виражену через лагідність, терпеливість і мудрість.

Батько не говорить: «Я — батько, я так вирішив, і ти мусиш слухати». Він входить у діалог, пояснює причини радості, м’яко докоряє, не принижуючи: «Сину, ти завжди зі мною, і все моє — твоє». Він не лише сам прощає, але допомагає іншому навчитися прощати, долати заздрість і образу.

Саме так Ісус відкриває нам одну з найглибших таємниць Божого Одкровення — батьківство Бога-Отця. Його ставлення до людини, до всього людства, як до улюбленої дитини. Але ця таємниця не була дана людині одразу в завершеному вигляді. Народ Божий мав до неї дорости.

Спочатку Бог відкривається як Творець, суворий і всемогутній: «Хіба глина питатиме гончара?» Одкровення подається через жорсткі імперативи: «Не вбивай», «Не кради», «Не поклоняйся ідолам». Згодом ці заповіді доповнюються закликом до милосердя: «Навчіться чинити добро, захищайте сироту і вдову». І лише з часом, через пророків і духовних наставників, починає розкриватися образ Бога як Отця.

До часу приходу Спасителя це розуміння вже глибоко вкорінилося в релігійній традиції Ізраїлю. Домашнє звернення до батька — «Авва», «Тато», — було дозволене лише дітям. Раби і наймити не мали права так звертатися до господаря дому. І саме це слово Ісус приносить у стосунок людини з Богом.

Апостол Павло скаже: «А що ви — сини, то Бог послав у серця ваші Духа Сина Свого, що кличе: Авва, Отче».Через цю таємницю ми входимо в містичну близькість з Богом. З Богом-Отцем, який терпляче чекає нашого повернення додому, у Дім Родини.

І нехай сьогоднішня притча допоможе нам не боятися повертатися, не боятися визнавати свої помилки, не боятися довіритися Божому батьківству. Бо в Його домі завжди є місце для сина, який повертається. Амінь.