Проповідь Апостольського Екзарха на подячній Літургії з нагоди 77-літнього ювілею

Мр 3, 13–19; 1 Кор 4, 9–16

Сердечно дякую Вам за присутність у цій подячній Божественній Літургії. Сьогодні Церква у День Собору Дванадцяти Апостолів подає нам читання з Євангелія від Марка про покликання Апостолів та розповідає про їхню долю у першому листі апостола апостола Павла до Коринтян, у главі 4, 9–16.

У розповіді про покликання дванадцяти апостолів зазначається, що Ісус покликав тих, «що їх сам хотів». Не тих, що хотіли зі своєї волі йти за Ним, як той книжник, який приступив до Ісуса, і сказав: «Учителю, куди б ти не пішов, я піду за тобою». А Ісус каже до нього: «Лисиці мають нори й птиці небесні — гнізда, а Син чоловічий не має де голову прихилити». Інший хоче йти за Ісусом, але перед тим просить поховати свого батька, а Ісус йому каже: «Залиши мертвим ховати своїх померлих» (Пор. Мт 8, 19–22).

Отож, Ісус кличе до свого ближчого товариства кого сам захоче, кличе по імені. Це означає, що Ісус звертається до глибини людського серця. Так було в старому Завіті. Прийшло слово Боже до Аврама, до Мойсея, до Самуїла, до Єремії, до Ісаї, до Єзекиїла, до Амоса, до Захарії… Прийшов Архангел Гавриїл до Марії, до Йосифа, до Симеона і Анни, до дванадцятьох Апостолів, щоб посилати із проповіддю, а в тому числі кличе по імені Юду Іскаріота, що його згодом зрадив… І таке буває з різними покликами по сьогодні…

Ми слухали те, що апостол Павло говорить про долю апостолів як про останніх, немов призначених на страту, що стали видовищем світові й ангелам, і людям… Інколи нерозумні, немічні, без честі, наче сміття світу… Їх ображають, гонять, ганьблять… Проте апостол Павло, переживаючи те все, незважаючи на всі свої недоліки і «колючки», наважується запрошувати інших, щоб ішли його шляхом: «Будьте моїми послідовниками!»

У світлі цих літургійних текстів, хочу поділитися декількома картинами з мого пережитого досвіду, 77 років життя та 50-літнього священничого служіння, щоб те, що ми почули з Літургійних читань, ми бачили як можливе до реалізації в житті.

Перш за все покликання не було моєю ініціативою, але Божою. Коли я був більш-менш на четвертому році життя, мій дідо Федько Ляхович, зірвавши першого дозрілого кавуна, одну половину приніс до мого батька, і сказав: «Це для мого ксьондза». Я тоді, очевидно мало що розумів, але ці слова закарбувалися у моїй пам’яті по сьогодні.

Коли я завершив народну школу у моїй колонії Блей Помбас, о. Петро Бальцар, ЧСВВ, місцевий душпастир, збирав хлопців до Малої Семінарії і дівчат до Інститутів Сестер, що в Прудентополісі. Між зібраними хлопцями не було мого імені. Я нічого не просив, але мій батько пішов до о. Петра і спитався чи буде місце для його сина Павлуня. Отець Петро згодився мене вписати.

Коли прийшов день відправлення до Прудентополіса, у надвечір’я всі хлопці і дівчата зібралися в заможній сім’ї в сусідній колонії Кравейро, всі там переночували, а на другий день зранку, перед каміньоном — вантажівкою збирались на посадку. Прийшла господиня прощатися з нами і старалася «пророкувати» хто ким буде. Показала пальцем, хто може бути священником, хто може професором, лікарем, адвокатом тощо, а, на останку, показує пальцем на мене і каже: «А з того нічого не буде!» Мені, 11 річному хлопцеві, ще по сьогодні ця картина також є живою! З тих хлопців ніхто не став священником, крім мене. Правдоподібно, не зайняли названих професій. Я пережив чотири роки Малої Семінарії, будучи на віддалі понад двісті кілометрів від батьківського дому, 9 місяців не маючи контакту з батьками. У Семінарії займав звичайно останні місця в науці, у спорті і навіть по зрості.

Коли завершив Малу Семінарію, без найменшого вагання поступив на новіціят Отців Василіян, але і тут не мав легкого життя. По сьогодні уважаю, що два роки новіціяту були найдовшими у моєму житті. Не бачив дня, коли він завершиться. Коли почалися студії відбувся своєрідний переворот, успіхи у науці, так що став одним з двох обраних на студії богослов’я до Риму. Іншим співбратом був о. Сотер Шідляр.

Мені і моєму співбратові-ровеснику кандидату до Рима настоятелі відмовили складати Вічні Обіти, а коли у Римі завершувався визначений термін, ми обидва не спішили писати прохання. Тоді прийшов один із радників Генеральної Управи і сказав мені: «Брате Діонісію, проси Професії або залишай Чин». Тоді я написав прохання і склав Обіти. Однак, за якийсь час прийшла найбільша життєва криза. Почав писати листи до батьків, щоб їх приготувати до несподіванки. І ця криза тривала два роки, до завершення теологічних студій.

На завершення мого перебування у Римі, я випросив в о. Атанасія Великого, тодішнього Протоархимандрита, дозвіл на працю у Німеччині. Отець Атанасій дозволив з умовою, що я візьму собі якогось співбрата. Зголосилось два, між ними теперішній о. Сотер. То була важка праця на заводі Мерседес. На вакації взяв собі на читання книжку «Зроби перехід», бібліста P. Thivollier. І це були мої найкращі реколекції, які мене довели до остаточного рішення залишитись у Чині, і служити як священник. Це був «перехід» з кризи до радикальної посвяти Господеві як чернець василіянин і як священнослужитель. Почалася нова історія. Під час покладання рук, приймаючи Духа Божого, «Божественну благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює», єдине, що я просив, то це щоб той Дух мене провадив. А як життєву програму програму я обрав євангельський девіз: «Я між вами як той, що служить» (Лк. 22, 27), що став також моїм девізом як єпископа. Стараюся так жити і молитись, просячи завжди у всіх обставинах світла Святого Духа. Можу сміливо сказати, що в цьому ніколи не помилився, хоча інколи це виглядало невдачею і програшом.

За всі ті 50 років священнослужіння ніколи не сказав «Ні», хоча 16 разів, з волі вищих настоятелів, міняв місця перебування. Кожного разу треба було наново починати. Будучи вже довголітнім Ректором Василіанської Семінарії у Куритибі і викладачем філософії і теології у трьох інститутах, настоятелі у вересні 1991 року мене відправили на один рік на місію в Україну, щоб допомогти організувати процес Василіанських студій.

Зима, крехівський і жовківський монастир були без опалення, і дійшло до того, що мене завезли до жовківського шпиталю через переохолодження. Як було домовлено, подолавши українську зиму, я вернувся до Бразилії, а на моє місце, вислали іншого священника для організації новіціяту, але той по трьох місяцях вертається до Бразилії. І мене знову настоятелі висилають в Україну. Після монастирів Крехова і Жовкви, я впродовж року перебував у монастирі в Івано-Франківську і два роки у Золочівському домі студій, де нарешті вдалось зорганізувати навчальну програму.

Тоді продовжувалась моя викладацька праця різних предметів з філософії і теології по різних навчальних інституціях України: у семінаріях Івано-Франківська та Рудно, Золочева, Лвівської Богословської Академії, відділі Люблінського Університету у Львові, навіть в Інститутах Домініканців в Києві та в Києво-Могилянській Академії. Інколи по 8 годин викладів в день. Прийшло повне виснаження і мене дали до лікарні у Золочеві, щоб там помирати, але я захотів умирати у монастирі. Як моє здоров’я покращилося, то просив настоятелів, щоб повернутись до Бразилії, бо сил вже не вистачало. Але не той час став обраним делегатом від Бразилії на виборчу Капітулу Отців Василіян.

У дорозі до Риму мене запросив двоюрідний брат побути два-три тижні у Німеччині, на парафії у Новому Ульмі. Там український лікар мене підлікував вітамінами, а зовсім несподівано для мене на цій Капітулі отці обрали мене Протоархимандритом Чину… І почалась нова історія… По закінченні 8-річного терміну повертаюсь до Бразилії і відновлюється стара програма, але не на довго… За пів року часу знову випадково опинився в Україні, а тут отримав прохання місцевих настоятелів очолити Василіанську Семінарію у Брюховичах…

Знову через пів року, коли мав повертатись до Бразилії забрати мої шкільні матеріали, Блаженніший Любомир мене повідомив, що Синод УГКЦ убрав мене на Куріального єпископа у Києві. Упродовж трьох років служив як єпископ у столиці України, будучи одночасно Головою Адміністрації Патріаршої Курії і відповідальним за душпастирство українців по цілому світі там, де не було структур УГКЦ. Наприкінці грудня 2008 року прийшла номінація на Апостольського Візитатора в Іспанії та Італії, а з 2016 залишився тільки в Італії. Згодом було створений Апостольський Екзархат в Італії. Зараз я вже на третьому році служіння як Екзарха, на другому в очікуванні емеритури і кінця життєвого бігу…

Всюди мене зустрічали різні випробування, але ніколи не відповів «Ні!» і не турбувався, де буду жити, скільки будуть платити — просто йшов! Життя віри різноманітне! Раз маєш найкращу їжу, іншим разом — голодуєш; в одному місці тебе приймають, як царя, а на іншому — дивляться на тебе кривим оком; одні вітають, а чотири рази в інших місцях на тебе подають до суду. Одні тебе підтримують, інші копають яму, в яку, зрештою, самі туди падуть… Ти воскресаєш та ідеш далі… Отож, кого Господь кличе йти за Ним, мусить бути готовим на все, до кінця життя.

Ісус Христос обіцяв, що хто покине батька, матір сто разів більше одержить вже у цьому житті, а я маю відчуття, що одержав тисяча разів більше, беручи до уваги тільки пізнання різних країн світу, не з власного уподобання, а у виконання місій. Мав нагоду перебувати у п’ятизіркових готелях, але також і спання на підлогах, у почестях та в погордах, у похвалах, але також у критиках та очорненнях. Це завжди боліло, і я не боявся того виявляти моїм друзям, далі скидав порох з плечей та за допомогою моїх співбратів ішов далі.

Це трохи у мініатюрі пригадує життя апостола Павла, який сказав: «Прийміть мене як безумного, щоб я міг трохи похвалитися…» І далі, «коли треба хвалитися, то я моєю неміччю буду хвалитись». «Хтось слабкий, а я не слабкий? Хтось спокушається, а я не розпалююся» (Пор. 2 Кор 11, 16–29). Дано мені, а може і кожному з нас, якусь «колючку» (2 Кор 12, 7), щоб не зноситися в гору. Павло просить, щоб Господь звільнив від неї, але чує таку відповідь: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється у безсиллі» (2 Кор 12, 9). Я свідомий моїх колючок, які можуть інколи колоти моїх співбратів. Тому, треба взаємно себе перепрошувати, йти далі разом, синодально, у розбудові Небесного Царства.

Тому, сьогодні разом з Вами складаю подяку Господеві за те все, що розповів, і дякую всім вам за братню та сестрину підтримку. Разом усі, разом до самого кінця, до остаточного «Прийди!»

Дивіться також

13 грудня У Римі відбулася цьогорічна підсумкова зустріч Протопресвітерів з Апостольським Екзархом 9 грудня У Рієті відзначили 20-ліття української громади св. Миколая 3 грудня Катедральний храм у Римі та храм святого Михаїла в Болоньї стануть відпустовими храмами Апостольського Екзархату впродовж Ювілейного року 2025