Проповідь Владики Діонісія Ляховича у другу неділю по Зісланні Святого Духа

Мт. 4, 1 8–23; Рим. 2, 10–16

Дорогі в Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії від Матея (див. Мт. 4, 18–23) ми чули, як Господь кличе дві пари братів, які ловили рибу на Генезаретському морі. Першими були Симон Петро і його брат Андрій. Христос іде вздовж моря, бачить їх і каже: «Ідіть за мною!». І вони, залишивши все (сіті, рибу), пішли. Господь, ідучи далі, бачить інших двох братів — Якова та Йоана, синів Заведея, і каже: «Ідіть за мною!». І вони також залишили все (батька, сіті) та пішли за Христом.

Маємо покликання двох пар братів: Петра, який став головою Церкви, Андрія, якого ми вшановуємо як того, хто згідно з легендою, зайшов, пливучи Дніпром, аж до Київських гір, Якова та Йоана, які були «синами грому», як їх назвав Ісус Христос. Можемо сказати, що вони були націоналістами, які захищали свій народ, воюючи проти римлян-завойовників. Однак вони абсолютно змінилися.

Апостол Йоан, який написав святе Євангеліє, став Євангелистом любові, саме він об’являє, що Бог — це Любов, Істина і Дорога. Тут бачимо початок Церкви, коли Господь кличе цих дві пари братів, а також кличе інших, кажучи: «Ходіть за мною!». І вони пішли за Ним. Так ця справа покликання продовжується в історії Церкви і буде продовжуватися до кінця віків. Історія змінюється, проблеми наступають різні, навіть і в Церкві. Як каже Папа Франциск, інколи в Церкву заходять скандали, інколи Церква переходить через кризи, але вороги пекельні її не подолають.

Зараз Церква переходить через кризу покликань. Виконуючи служіння Апостольського візитатора, я подорожував майже щотиж- ня Італією та Іспанією, криза покликань падала просто в очі: мало молодих священників, монахів і монахинь… Чому так? Чому маємо кризу покликань? У місті Мурсія (Іспанія), катехитка-мирянка на заняттях запитала дітей, хто з них ходить до церкви. Всі мовчали, одна дівчинка підносить руку і каже: «Я ходжу до української церкви». Усі інші діти почали з неї сміятися. Ця історія виявляє, якою є сьогоднішня культура.

Ходити до церкви для дітей не є в моді, є чимось, що вже пройшло. Церкви на Заході порожніють, а подекуди взагалі їх закривають. Бачимо, що маємо не лише брак покликань до священничого і монашого стану, але також брак покликань бути християнином. Чому так стається? Чому Європа переживає кризу віри? Все це почалося з настанням так званої модерної епохи, яка поставила в центрі всього — особу, людське «Я», суб’єктивізм. Таку думку висловлює французький філософ Рене Декарт, як новий початок нового філософського мислення: «Я мислю, отже я існую». Якщо я мислю, то я існую! А з таким принципом іде «я паную», «я знаю». Це «я» постійно зростає, людина стає абсолютом (Гегель), надлюдиною (Ніцше), стає на місце Бога, стає богом. Тому повертаємося до тієї первинної спокуси, яка сталася у раю: «Ви будете, як Бог і будете мати знання добра і зла».

Ця спокуса є в людині і сьогодні: ставити себе в центрі всього. Навіть є змагання науковців, щоб генетичну інженерію удосконалити так, щоб людина не вмирала, щоб людина була паном життя і смерті. Але що тоді станеться? Не буде місця для нових людей, пануватиме самолюбство, яке дійде до самої вершини, де не буде місця для іншого, буде панування Люцифера, диявола. Таким чином, особа перестане бути людиною, себе знищить. Саме самолюбство не дозволяє, щоб хтось посвятив себе для Господа Бога. Як людина може посвятити, віддати своє життя для інших? Не може, бо вона сама вважає себе центром всього. Як вона може сьогодні залишити все: батька, матір, човен, рибу і так далі, та піти за Христом? І тому бачимо кризу покликання.

Людина сконцентрувалася в собі, дбає про себе, а в собі знаходить смерть. Сьогодні заперечується існування Бога тому, що «я» існую, «я» є центром всього. Життя є тільки тоді, коли людина відкрита до інших у союзі любові та доброти і здатна навіть віддати своє життя заради інших. Тому заперечення Бога остаточно є найбільшим безумством.

Заперечити Бога — означає заперечити Любов, Доброту, Світло, Правду. Остаточно означає заперечити людину. А що ми сьогодні маємо? Панує верховодство неправди, постійно говориться неправда, вбивається іншу людину, панує насильство, злоба та егоїзм. Тому і немає сьогодні покликань. Хто сьогодні віддасть своє життя? Сьогодні важливо панувати, мати славу, багатство, чутися добре, бути реалізованим. Тому людина глуха на Божий поклик. В Україні, дякувати Богові, сьогодні ще маємо покликання, маємо тих, які жертвують себе для інших; жертвуються наші сини, які віддають своє життя за Україну. Вони не панують, а жертвуються, проливають свою кров для того, щоб іншим було добре. Ми маємо і сьогодні своїх героїв у духовному й національному житті.

Однак треба вважати, щоб ми не впали в спокусу Адама і Єви — стати як боги, які мають знання добра і зла. Дякуймо Богові за дар життя, за те, що маємо людей, які себе посвячують Богові та народові. Дякуймо Богові, що ми маємо наших героїв. Однак вважаймо, щоб ми не зациклювалися у собі і не думали тільки про себе. Каже Христос, що жнива великі, але робітників мало. Просімо, щоб Господь дав робітників на свої жнива, дав покликаних на слу- жіння своїй Церкві та своєму народові. Ми слухали сьогодні також таке слово Боже з листа Апостола Павла до Римлян: «Слава і честь, і мир усякому, хто чинить добро… бо Бог не вважає на особу» (Рим. 2, 10–11).

Господь запрошує усіх, щоб повірити в Євангелію. Інших кличе, щоб покинули все і пішли за ним, як це зробили Петро й Андрій, Яків та Йоан. Нехай Господь допоможе нам це зрозуміти через Духа свого Святого та ділитися даром нашої віри і даром нашого життя, відповідаючи завжди на покликання нашого Господа.

Дивіться також

13 грудня У Римі відбулася цьогорічна підсумкова зустріч Протопресвітерів з Апостольським Екзархом 9 грудня У Рієті відзначили 20-ліття української громади св. Миколая 3 грудня Катедральний храм у Римі та храм святого Михаїла в Болоньї стануть відпустовими храмами Апостольського Екзархату впродовж Ювілейного року 2025