Проповідь Владики Діонісія на Неділю блудного сина

Лк. 15, 11–32; 1 Кор. 6, 12–20

Другий етап — це Неділя митаря і фарисея, де бачимо дві відмінні постави перед Богом. Одна з тих постав подобається, а інша не подобається Богові. Не подобається Богові постава Фарисея, хоча, здається, він веде праведний спосіб життя: постить двічі на тиждень, з усіх прибутків дає десятину, заховує всі приписи закону. Однак, він торгується з Богом, робить себе кращим за інших; кращим від»перелюбників, грабіжників, митарів». А митар, зі свого боку, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся, наді мною, грішним» (Лк. 18, 13). Господь цього останнього милує, а осуджує фарисея.

Третій етап — це Неділя блудного сина, і вона іде в тому самому руслі, що й дві попередні неділі, — у милосерді до тих, що провинилися, і повертаються до свого Господа та каються зі своїх поганихучинків. Батько милосердиться над блудним сином, а дорікає іншому синові, що залишився з ним удома, але який не був здатним радіти поверненню брата. Він не радів, а розгнівався та не хотів брати участі у бенкеті, який батько влаштував з нагоди повернення блудного сина.

Отож, давайте спробуємо детальніше заглибитися над змістом картини притчі про блудного сина. Батько є головною дійовою особою притчі. Ісус, оповідаючи цю притчу, має на увазі свого Небесного Отця. Отець, не задумуючись, милосердиться над блудним сином, і коли той повертається з блудної дороги, то Отець перший «біжить йому назустріч, на шию кидається і цілує його» (Лк. 15, 20).

Інші дійові особи — це ті два сини. Один — блудний, а другий, здається, добрий. Ми, звичайно, «кидаємо каменем» у блудного сина, який прогайнував половину майна свого батька, пропивши та живучи розпусно. Проте і другий син не такий вже праведний, як ми, на перший погляд, можемо собі уявити. Звичайно, він не прогайнував частини майна свого батька, був завжди йому вірний, працював разом з ним, займався наймитами, не пив, не гуляв з блудницями. Але що тоді поганого у цьому вірному сині? Найбільший його порок — це його заздрість з того, що батько справив бенкет для блудного брата. Можливо, й сьогодні багато кому може видаватися цілком виправданою ця заздрість старшого сина, багато кому вона видається не такою вже й страшною у порівнянні з гріхами молодшого сина. Однак, сьогоднішньою притчею Господь хоче просвітити кожного з нас, що заздрість є дуже шкідливим проявом як в особистому, так і в суспільному житті. Тому саме над цим другим сином ми сьогодні і застановимося.

Ще немає повного року понтифікату Папи Франциска, однак за цей короткий період він уже щонайменше два рази зосереджувався над неабиякою шкідливістю прояву заздрості (18-го травня 2013 р. i 23 січня 2014 р.). Святіший Отець у січні цього року зазначив, що заздрість є тим «злим неспокоєм, який не мириться з тим, що брат чи сестра має щось, чого не маю я». У серці людини, ураженому заздрістю, за словами Святішого Отця, відбуваються дві речі. Перша з них — це гіркий смуток. Така людина «не вміє співати, прославляти, не знає, чим є радість, завжди дивиться на те, що має хтось, а вона не має». І ця гіркота може поширюватися на всю спільноту. А друга річ, коли не хочеш змиритися з тим, що хтось має таке, чого ти не маєш, то «розв’язкою треба понизити іншого для того, щоб я почувався трохи вищим». А відповідним засобом для цього є злословлення, плітки, нашіптування, очорнення своїх ближніх.

І як ми тією заздрістю шкодимо перш за все самим собі… Скільки особистої психічної енергії витрачається, щоб придушити те, що інший має, а я не маю. Який неспокій у серці цієї людини, що треба видумувати, щоб я мав щось краще, щоб я у чомусь був ліпшим…

Тому обов’язково треба іншого понизити, попліткувати на нього, очорнити його. Чи не краще і шляхетніше тішитися зі щастя іншого, дякувати Богові за те, що хтось щось має, а я не маю; радіти його успіхами, його талантами? І тоді не буде жодної тяжі на серці, жодної непотрібної напруги нервів, чи навіть фізичної і психічної хвороби. Будемо справді вільними Божими дітьми і дамо іншим можливість бути вільними.

Однак, заздрістю приносимо найбільшої шкоди таки нашим ближнім, суспільству, а навіть державі. Ми добре знаємо біблійну історію про Каїна, який із заздрости вбив брата Авеля. Можемо себе запитати, а чим шкодить заздрість на рівні суспільно-державному? Тут треба задуматися саме над тим, що зараз переживаємо. Який драматичний період переживає наш нарoд, і невідомо, який буде результат. Ми маємо наших героїв помаранчевої революції, які вистояли на морозах і здобули перемогу. А зараз вже доходимо до трьох місяців стояння на морозах Майдану. Ми спостерігаємо за справді героїчними вчинками осіб, які готові віддати своє життя за Україну. І ми переживаємо й беремо участь, бо скільки пожертв надходить, щоб підтримати Майдан. В цьому ми є прикладом для Європи і для світу. Можливо, жодний народ не здатний видержати стільки днів на таких морозах…

Проте тут…, тут стоїть щось страшне на перешкоді, не ззовні, а перш за все щось, що походить від нас самих. Це заздрість! Якби герої помаранчевої революції — «братчик зі сестричкою» — не воювали між собою, нам сьогодні не було б потрібно переживати знову Майдан, можливо не було б потрібно скитатися по світах у пошуку за кусником хліба, чи бути наймитами, «наповнювати живіт стручками», як каже притча про блудного сина. Ось до чого довела заздрість! До нової трагедії, ще гіршої. І, на жаль, таке інколи продовжується по деяких наших спільнотах. Навіть з приводу теперішньої драми вже спостерігаються поділи, прояви заздрості, що хтось щось зробив, а не я, і тому навіюються плітки. Проте в єдності — сила народу. Боротися разом, сумувати разом, радіти разом!

Отже, притча запрошує нас, щоб повернутися до милосердного батька, яким є Небесний Отець. Навіть той син, що залишився у домі отця, потребує визнати, що він є грішником. Не повинен вінхвалитися, а ще менше заздрити. Апостол Павло пише у листі до Римлян, що «всі бо згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23); «Всі стали грішниками» (пор. Рим. 5, 19), тому й каже Христос, «що на небі більша радість над одним грішником, що навертається, ніж над дев’яносто дев’ятьма праведними, що не потребують покаяння» (Лк. 15, 7). Треба звільнитися від почуття вислуженості, торгівлі з Богом.

З Богом не треба рахуватися, не треба перед Ним хвалитися, а просити, щоб зайшов до нашого серця, по-синівському віддати себе в Його обійми, прийняти поцілунок Його миру. Бо Такий є Небесний Отець! І саме так нам треба в Нього вірити! Тому підготовка до посту закликає нас до того, щоб повірити в Божу любов, у Боже милосердя. А з нашого боку важливо не почуватися такими праведними, які мають право осуджувати брата, його понижувати, — як це робить фарисей з митарем, або заздрити щастю іншого, — як це зробив «добрий» син, що залишився вдома з батьком. Також заздрість завдає великої шкоди і для Церкви, як на цьому вже кілька разів наголошував Папа Франциск. Ісус закликає нас бути праведними, досконалими, на зразок нашого Небесного Отця (пор. Мт. 5, 48). А та досконалість полягає саме у милосерді: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Християнська досконалість знаходиться у любові та в милосерді. В милосерді знаходиться і блаженство, тобто щастя: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7).

Дорогі брати і сестри, ось етапи підготовки до посту: дати можливість Господеві зайти до нашого дому, до нашого серця. Усі ми грішні, тому треба просити Божого змилуваннями і, нарешті, дати себе обняти Небесним Отцем, прийняти Його поцілунок миру. Тому хай далеко буде від нас осудження інших, вивищення себе перед Богом; будьмо далекі від заздрості й постійних пліток.

Саме до такого християнського подвигу незабаром нас закликатиме Великий піст. Важливо починати його саме із себе!

Дивіться також

17 вересня Зустріч директорів та керівників українських шкіл Апостольського Екзархату 16 вересня Рада з Економічних справ Апостольського Екзархату визначила проєкти та бюджет на 2024–2025 пасторальний рік 16 вересня Душпастирський візит владики Діонісія до української громади в м. Латіна