Проповідь Владики Діонісія з нагоди 55-ліття освячення Собору Святої Софії в Римі та 40-ї річниці відходу до вічності Патріярха Йосифа

18 Неділя Після Зіслання Святого Духа
Св. Фоки, єп. Синопійського
2 Кор 9, 6–11; Лк 5,1–11

Преосвященний Владико Глібе, мій попереднику у служінні Апостольського Візитатора в Італії, преосвященні і боголюбиві владики, всесвітліші і всечесні отці, сестри, семінаристи, шановний пане Андрію, Посоле України при Апостольському Престолі, дорогі катехити, які сьогодні отримають місію на катехитичне служіння в Екзархаті, дорогі прочани, брати і сестри!

Дві неділі тому, а саме на свято Різдва Пресвятої Богородиці, ми служили тут Архієрейську Літургію з нагоди 40-вої річниці відходу до вічності Патріярха Йосифа, а сьогодні ми продовжуємо роздумувати над його подвигами: закупівлею поля на периферії міста Рима, побудовою цього святого Собору, заснуванням Українського Католицького Університету, поверненням власності будинку на Мадонна дей Монті, спорудженням монастиря для монахів студитів над озером Албано.

У свій час, здавалось, що це сон, утопія, однак, воно стало реальністю!

Пропоную задуматись над подвигами Патріарха Йосифа через призму сьогоднішніх літургійних читань: вслухатись у Боже Слово, аби почути, що Господь сьогодні бажає нам сказати. На цю 18 неділю після Зіслання Святого Духа Церква пропонує уривки із текстів з ІІ листа Апостола Павла до Корінтіян та з Євангелії від Святого Луки про покликання апостолів Петра, Якова та Івана.

Варто пригадати, що на Синоді Єпископів, що відбувся у Зарваниці на початку липня цього року, ми наголосили, що кожна проповідь має мати керигматичний характер, тобто бути благовіствуванням Доброї Новини про те, що Бог так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав — Ісуса Христа, який полюбив кожну людину невимовною любов’ю, умер і воскрес заради нашого спасіння.

Ми слухали слова Апостола Павла: «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме». А Ісус в Євангелії від Івана додає: «Підведіть очі ваші та й погляньте на ниви, — вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, — щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: Один сіє, а жне хтось інакший. Послав же і я вас те жати, коло чого ви не трудилися. Інші трудилися, ви ж у їхню працю вступили» (Йо 4, 35–37).

У цьому контексті пригадаймо, що про це все писав Блаженніший Йосиф у своєму Заповіті. Пише Блаженніший:

«Радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом постав Український Католицький Університет — вогнище науки, кузня, в якій мають вишколюватися і виховуватися нові покоління… Нехай він буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам’ятайте, що народ, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу!»

Блаженніший заповідає, що Собор Святої Софії повинен бути знаком і символом незнищенності Божого храму на землі, місцем молитви. Патріярх Йосиф надіється, кажучи, що «коли дивитиметесь на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломництво до нього як до рідної Святині… нехай він буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого перебування!» І усе це стало реальністю!

Патріярх Йосиф особисто склав план декоративного наповнення храму, щоб цей Собор збирав українців з цілого світу, які будуть приїжджати до Риму, щоб помолитися та отримати благословення від наших наступних Патріярхів, аби засвідчити їм свою підтримку й живучість нашої Церкви на поселеннях. Собор Святої Софії має статус базиліки від 1998 року, і є кардинальським храмом та відпустовим місцем для усіх прочан, які його відвідують.

Насправді храм — це священний простір всенародної молитви, поєднання неба й землі. Храм своєю архітектурою, зокрема куполами і розміщенням його частин — притвор, храм вірних і «святая святих», який відокремлений іконостасом — є тим священним простором, в якому відбувається спасительна дія. Східні богослови звуть храм «небом на землі» або навіть «тінню Тройці». І таке відчуття ми маємо у цьому святому храмі!

Входячи у храм, Божий народ залишає профанний простір світу з його пристрастями і клопотами — «житейську печаль», щоб «прийняти царя, що його в славі супроводять ангельські чини». У храмі всі мають нагоду відчути Божу гостинність, доброту й любов, яка зціляє, пригощає і нікого не залишає обділеним. Вірний, переступаючи притвор храму, входить у зв’язок з цілим небом та з народом, який молиться.

У священному просторі храму єпископи і пресвітери, богопосвячені особи й увесь народ «єдиними устами та єдиним серце славлять і оспівують ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…» Всі об’єднані у молитві разом з Херувимами і всіма «Блаженними силами» прославляють Пресвяту Тройцю та складають подяку за величне діло людського відкуплення.

Цей храм відвідали вже два святі Вселенські Архієреї: святий Павло VI, 55 років тому, на посвячення Собору та святий Іван Павло ІІ, 40 років тому, щоб провести Блаженнішого Патріарха Йосифа на вічний спочинок.

Маємо між нами двох свідків цих подій. На посвяченню цього Собору, як студент богослов’я, 28 вересня 1969, я стояв на площі перед Собором, і був свідком цих та інших життєвих подій Патріярха Йосифа. Також з нами співслужить сьогодні інший близький свідок співжиття з Блаженнішим Йосифом — це Преосвященний Владика Гліб Лончина.

Ось, хто щедро сіє, той щедро жатиме… Ми пожинаємо зараз те, що посіяв Патріарх Йосиф.

Ми слухали Євангеліє від Луки, яке нас запрошує дивитися вперед, відпливати на глибінь, поширювати нашу ниву. Човен той самий — Церква, яка переходить інколи через великі випробування і потрясіння. Проте, Ісус пливе з нами, хоча інколи нам здається, що він спить.

Коли Ісус проповідував в околицях Галилейського моря, біля нього збиралося чимраз більше слухачів, і будучи в цьому натовпі, Ісус бачить два човни на березі, де рибалки, після нічної риболовлі, полоскали сіті. Ісус просить дозволу і входить до човна Петра, звідки й розпочинає проповідувати. А по закінченні навчання Господь каже Петрові: «Відпливіть на глибину і закиньте там сіті». З досвіду рибалок — це марний труд, адже вдень не ловиться риба, отож, Петро каже: «На твоє слово закину сіті!». І наловили так багато риби, що Симон Петро кличе своїх друзів-рибалок, щоб йому допомогли. Вони прийшли й «наповнили обидва човни, що аж почали потопати».

Після такої розмови Ісуса з Петром, з’являються інші два рибалки: Яків та Йоан, сини Заведея. Вони, витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ісусом. До речі, ці три апостоли є свідками воскресіння дочки Яіра (пор. Лк 8, 51–55), преображення на горі Таворі (пор. Лк 9, 28–29) і тривоги Ісуса в Оливному городі (пор. Мк 14,33; Мт 26, 37). Вони беруть участь у славі та в стражданнях Ісуса Христа. Ісус їх перестерігає, щоб чували і молилися, та до цього вони ще не були здатні (пор. Лк 22, 45–46).

Слід підкреслити, що послух апостолів, зокрема те, що вони на слово Ісуса відплили на глибінь, провіщає майбутнє апостолів — їхню нову місію, а саме постійне відпливання на глибінь нових місійних просторів світу: «Ідіть і навчайте всі народи» (Мт 28, 18–20). Без довір’я до слів Ісуса нічого не можливо зловити. Більше того, без довір’я до слів Ісуса, ми не зрушимось з місця.

Як Блаженніший Йосиф, ми покликані мати творчу візію, вміти читати знаки часу, відповідати на нові виклики. Церква — це спільнота любові, заснована за логікою любові: «бути разом», «йти разом», «діяти разом з іншими особами», Ісус приносить цей стиль у світ від Пресвятої Трійці. Кожна Божа Особа абсолютно досконала, проте абсолютно пасхальна, яка виходить поза себе, яка дає і приймає, без найменшого виду авторитаризму чи пошуку самореалізації.

Папа Франциск в Апостольському повчанні «Радість Євангелія» пише про те, що Церква народилася, виходячи назовні. Спочатку була вона зачинена за дверима у світлиці, а після П´ятидесятниці вийшла назовні й не повинна знову ховатися. Виходити назовні — означає йти на суспільні та екзистенціальні периферії. І продовжує Папа, що він має на думці периферію бідності багатьох мігрантів і біженців… Він запевнює, що милосердя — це Бог, який виходить і йде назустріч людині. А Бог завжди милосердний. І ми також до цього покликані…

Франциск твердить, що Церква, яка «вирушає в дорогу», яка «відпливає на глибінь — це спільнота учнів місіонерів, котрі виявляють ініціативу, залучаються, супроводжують, приносять плоди і радіють. Не живуть на здобутках інших, чи „закрилися в собі й ухопилися за власну безпеку“ (РЄ 48).

Потрібно щедро сіяти, щоб щедро жати…

Проте нинішнє Євангеліє пропонує йти далі, залишити берег, чи острів, і «відплисти на глибінь», не закриватися у здобутках інших, а бути повноцінними учасниками будови нової церковної реалії, зокрема тут в Італії. Переконаний, що Патріарх Йосиф сьогодні радів би, бачачи, як бурно розвивається українська Церква на італійській землі: як багато храмів від сицилійської Катанії аж до Турину та Трієсте, де щонеділі служиться Свята Божественна Літургія українською мовою, де засновуються українські парафіяльні школи, де тисячі українських дітей стало збираються на катехизацію, де будуються молодіжні українські спільноти, де народжуються харитативні центри допомоги українським біженцям та мігрантам, тощо…

Сьогодні всі ми, покликані, за прикладом Патріарха Йосифа, не боятись бути далекоглядними, не вагатись, аби, на слово Ісуса, залишати свою зону комфорту та випливати на глибінь, де так багато неочікуваного, нового і, можливо, навіть небезпечного, однак, де потребують нашої проповіді про спасіння, нашої молитви та підтримки, нашої праці як сіячів Доброї Новини про Ісуса.

Дай Боже, щоб ця проща збудила цей пророчий порух Блаженнішого Патріарха Йосифа, і ми могли виплисти на глибінь.

+ Діонісій Ляхович,
Апостольський Екзарх

Рим, Собор св. Софії, 22 вересня 2024 року Божого