Проповідь владики Григорія Комара під час відзначення 50-річчя від дня народження та 25-річчя священничого служіння

Дорогі брати і сестри!

Я завжди бачив життя як шлях, як дорогу, яка веде вгору, яка веде до неба. І навіть є певний парадокс: не завжди, незважаючи на ті роки, які ми прожили, ми стаємо ближчими до цієї мети. Можна прожити 90 років, але ще бути далеко від того усвідомлення, від того досвіду, що ти справді близько до Бога, що виконуєш Його волю і зберігаєш Його заповіді, як ми сьогодні чули в Євангелії від Івана.

Сьогоднішнє Євангеліє допомагає мені подивитися на своє життя і вибрати в ньому те, що є найважливішим. Юда запитує Ісуса: «Господи, чому Ти хочеш об’явитися нам, а не світові?» Що означає — об’явитися? Як Бог об’являє Себе у нашому житті? Бог об’являється світові як Той, Хто є, Хто існує. Споглядаючи кожне творіння, ми пізнаємо Його всемогутність, Його мудрість, бо все, що Він створив, має дивовижну гармонію. Але Господь хоче не лише показати через світ, що Він є. Він хоче об’явити нам, ким Він є.

І це об’явлення може відбутися лише через стосунки. Запрошуючи нас до особистої близькості із Собою, Господь відкриває нам, що Він є Любов. Він є Тим, Хто прагне поділитися цією любов’ю з нами, Хто хоче занурити нас у Свою любов. Цю любов неможливо пізнати лише через знання чи теоретичні роздуми. Вона пізнається тоді, коли ти маєш живі стосунки з Ним. Я дякую Богові за те, що Він так багато разів у моєму житті показував мені Свою любов. Можу сказати, що до сьогоднішнього дня я багато разів відчував себе любленим Богом.

Я хочу подякувати Йому за те, що через любов моїх батьків Він привів мене у цей світ, дарував мені життя. За те, що підтримував мене любов’ю багатьох людей, яких посилав на мою життєву дорогу. І саме через любов цих людей я міг пізнавати Божу любов. Господь хоче, щоб ця любов до нас не була лише одним моментом, не була лише короткою, навіть прекрасною подією, яка колись сталася з нами. Він хоче, щоб ця любов залишилася в нас назавжди. Тому Він говорить, що хоче поселитися в нашому серці, зробити там Своє житло.

А як Господь закладає це житло у нашому серці? Як ми досвідчуємо Його присутність? Тоді, коли приймаємо Його Слово. Тоді, коли приймаємо Христа в Євхаристії, через яку Бог наповнює нас Своєю любов’ю. Тоді, коли приймаємо любов інших людей. Ми досвідчуємо Його присутність також тоді, коли самі любимо, коли хочемо тією любов’ю, яку подарував нам Господь, поділитися з іншими. І справді: чого варте життя? Яку силу мало б служіння, навіть священниче служіння, якщо воно не наповнене любов’ю?

Для чого жити, якщо не любити? Пригадаймо, коли Христос доручив апостолові Петрові пасти Своїх овець, перед цим Він запитав його: «Чи любиш Мене?» І лише після відповіді Петра: «Так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе», Христос сказав: «Паси мої вівці». Якщо не любиш — не берися до цієї справи.

Тому, дорогі, сила життя і служіння кожного священника має своє джерело в любові. Я хочу дуже подякувати Богові за Його любов. І хочу поділитися з вами своїм досвідом: найбільше я відчував Божу близькість, Його підтримку і любов саме тоді, коли мені було найважче. Саме у найтяжчі моменти я відчував, наскільки близьким є Господь. Як Він, образно кажучи, несе мене на Своїх руках, щоб пройти ту частину дороги, яку власними силами я не міг подолати. Мені хотілося б перед Божим обличчям, перед Його величчю і премудрістю, подякувати дуже багатьом людям.

Їх так багато, що я навіть боюся називати імена, бо можна когось забути, а кожен заслуговує на вдячність. Тому скажу загально. Я дякую Богові за своїх батьків, за своїх рідних, за їхню любов. Дякую тому священнику, який мене охрестив. Я сьогодні читав про нього і дякую Богові, що саме через нього Господь привів мене до таїнства Хрещення.

Дякую, що через нього Господь прийняв мене у Свою Божу родину, подарував мені цей «паспорт громадянства небесного». Хочу подякувати моїм учителям, наставникам, вихователям у семінарії, моїм друзям і однокурсникам. Я дуже дякую їм за те, що навіть сьогодні вони є тут зі мною, що приїхали з України, щоб принести не лише спогади про минуле, але й ту велику радість, дружбу і приязнь, які ми пережили разом. Дякую всім тим, хто вклав свою працю у мою священничу формацію — у духовній семінарії, у коледжі святого Йосафата, усім наставникам і вихователям, які допомагали мені ставати на цей шлях.

Дякую моїм друзям, моїм наставникам у духовній семінарії, де я служив одинадцять років, виконуючи різні обов’язки. Дякую тим добрим людям, яким я старався служити так, як умів і міг. Хочу також подякувати моїм владикам, які передавали мені досвід, основи душпастирства, навчали служіння щирим серцем. Дякую моєму святителю, владиці Юліану Вороновському, а також владиці Ярославу Прирізу, біля якого я служив і вчився як єпископ-помічник.

Хочу подякувати Главі і Отцю нашої Церкви — Блаженнішому Святославу, який був одним із моїх семінарійних наставників, а сьогодні продовжує ці відносини як батько із сином. Я завжди отримую від нього підтримку, добрі поради і духовне заохочення. Дякую всім владикам нашої Церкви за братерство і підтримку. А тепер, дорогі отці, дорогі брати і сестри, дорогі мої сини й дочки у Христі!

Незважаючи на те, що, можливо, я ще молодший за багатьох із вас, я хочу вам подякувати. Я не знаю, чому Господь саме мене послав до вас, але хочу вас запевнити: я прагну і дуже хочу, щоб між нами були саме ті відносини любові, про які сьогодні говорить Христос через Євангеліє від Івана. Я хочу вас попросити, щоб ви допомогли мені служити Богові, нашій Церкві і нашому народові. Бо саме через вас, через ваші руки, через ваші серця я можу виконувати те, чого Христос очікує від мене і що доручає мені наша Церква.

А я, зі свого боку, хочу допомагати вам і служити вам. Усе інше є лише додатком. Я вірю, що наші люди є добрі всюди — чи в Україні, чи в Італії. І саме в наших людях я бачу те, про що говорив святий Діонісій: тихих будівничих Царства Божого.

За це я хочу вам подякувати. Дякую нашому монашеству, отцям і братам, які допомагають у душпастирстві. Дякую нашим сестрам-монахиням, які моляться за нас, за наше служіння, які часто тихо і непомітно своєю працею допомагають, прикрашають і полегшують наше життя. Я радію, що ви є на моїй життєвій дорозі.

Що саме цією дорогою — дорогою до гори, до неба, до Царства Божого — ми йдемо разом. Господь так багато говорить мені про любов. А потім каже: «Хто Мене любить, той буде виконувати Мої заповіді». І тут виникає питання, бо нам іноді здається, що заповідь і любов — це речі несумісні.

Нам простіше думати: якщо ти любиш, то дозволяєш усе. Але Господь показує інше. Його заповідь — це не обмеження, це прояв любові. Це мудрість, яка береже нас і захищає від небезпек.

Пригадаймо історію з раю: спокуса почалася саме з питання змія: «Чи справді Бог сказав не їсти з цього дерева?» Немовби Бог щось приховав від людини. Але це була неправда. Чим більше ми пізнаємо Бога, чим ближче приходимо до Нього, тим більше розуміємо: Його заповіді — це дар любові.

Це дорога, якою Він веде нас до життя. Продовжу далі з частини «Господи, чому Ти нам об’явився, а не світові? …». Господи, чому Ти нам об’явився, а не світові? Чому саме мене Ти запросив до цієї любові, до цих особливих стосунків із Тобою? Чому саме мене Ти покликав, щоб я був Твоїм священником?

Відповідь ми знаходимо у Святому Письмі. Чому Господь вибрав ізраїльський народ, щоб він був Його вибраним народом? Не тому, що вони були найсильніші, найкращі чи найдосконаліші. А навпаки — тому, що вони були малими, слабкими, незначними в очах світу. Саме через це Господь показав Свою силу: не через людську досконалість, а через Його благодать.

Так само і наше покликання. Господь вибирає нас не тому, що ми кращі за інших, не для того, щоб ми відчували гордість чи власну велич. Навпаки — це має бути причиною великої вдячності. Тому що Господь піднімає нас із наших слабкостей, обмежень і немочей.

Тому що ми — малі. Тому що я — малий. І саме через це Божа сила може діяти в людині. Це покликання для мене не є причиною якогось возвеличення, а лише приводом ще більше дякувати Богові. Я часто думав: якщо Господь дозволить мені прожити ще багато років, я хочу й надалі разом із вами продовжувати цей шлях — цей шлях до гори, цей шлях до неба. І ще раз хочу вас попросити: допоможіть мені на цьому шляху.

Допоможіть своєю молитвою, своєю підтримкою, своєю любов’ю. Бо лише разом ми можемо йти цією дорогою.

Слава Ісусу Христу!

† Григорій