Разом прямуймо в надії. Послання Папи Франциска на Великий Піст 2025

Дорогі браття й сестри!

Покаянним знаменням попелу на голові ми з вірою і надією розпочинаємо щорічне паломництво Великого Посту. Церква, мати і вчителька, запрошує нас приготувати наші серця і відкритися на Божу благодать, щоб з великою радістю відсвяткувати пасхальний тріумф Христа Господа над гріхом і смертю, як наголошував святий Павло: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор 15, 54–55). Бо Ісус Христос, померлий і воскреслий, є центром нашої віри і гарантом нашої надії на велику обітницю Отця, вже здійснену в Ньому, Його улюбленому Сині: вічне життя (пор.Ів 10,28; 17,3)[1].

На цю Чотиридесятницю, збагачену благодаттю Ювілейного року, я хотів би запропонувати вам деякі роздуми про те, що означає прямувати разом у надії, і відкрити заклики до навернення, з якими Боже милосердя звертається до всіх нас, як окремих осіб, так і спільнот.

Перш за все, прямувати. Гасло Ювілею «Паломники надії» нагадує про довгий шлях ізраїльського народу до обітованої землі, описаний у книзі Виходу: важкий шлях від рабства до свободи, задуманий і ведений Господом, Який любить свій народ і завжди зберігає йому вірність. І ми не можемо згадати біблійний вихід, не думаючи про багатьох братів і сестер, які сьогодні втікають від ситуацій страждання і насильства та вирушають у пошуках кращого життя для себе і своїх близьких. Тут виникає перший заклик до навернення, бо всі ми є паломниками в житті, але кожен з нас може запитати себе: яким чином я дозволяю цьому стану кинути мені виклик? Чи я справді в дорозі, а чи радше паралізований, статичний через страх і брак надії, або ж влаштувався в своїй зоні комфорту? Чи шукаю шляхів звільнення від ситуацій гріха і браку гідності? Було б доброю великопосною вправою зіставити себе з конкретною дійсністю якогось мігранта чи паломника і дозволити їй залучити нас, щоб відкривати те, чого Бог вимагає від нас, щоб бути кращими подорожніми до Отчого дому. Це добрий «іспит» для подорожнього.

По-друге, ми здійснюємо цю подорож разом. Прямувати разом, бути синодальними — це покликання Церкви[2]. Християни покликані долати шлях разом, а не як самотні мандрівники. Святий Дух спонукає нас виходити із замкнутості в собі та прямувати до Бога, до наших братів і сестер, ніколи не замикатися в собі[3]. Йти разом означає бути ткачами єдності, беручи за основу нашу спільну гідність дітей Божих (пор. Гал 3,26–28); це означає крокувати пліч-о-пліч, не топчучи і не пригнічуючи іншого, не плекаючи заздрості чи лицемірства, не дозволяючи на те, щоб хтось відставав чи почувався відторгнутим. Йдімо в тому ж напрямку, до тієї ж мети, вислуховуючи одні одних з любов’ю і терпеливістю.

Цього Великого Посту Господь закликає нас перевірити, чи в нашому житті, в наших сім’ях, в місцях, де ми працюємо, в парафіяльних чи чернечих спільнотах, ми здатні прямувати вперед разом з іншими, слухати, перемагати спокусу замикатися в нашій самодостатності та дбати лише про власні потреби. Запитаймо себе перед Господом, чи здатні ми, як єпископи, священники, богопосвячені особи та миряни, разом працювати на служінні Божому Царству; чи маємо гостинне ставлення, з конкретними жестами, щодо тих, хто до нас наближається, і до тих, хто перебуває далеко; чи даємо людям змогу почуватися частиною спільноти, а чи тримаємо їх на узбіччі. Ось у чому полягає другий заклик: навернення до синодальності.

По-третє, ми долаємо цей шлях разом в надії на обітницю. Надія, яка не розчаровує (пор.Рм 5,5), що є головним посланням Ювілею[4], нехай буде для нас горизонтом великопосної мандрівки до пасхальної перемоги. Як навчав нас Папа Бенедикт XVI в енцикліці Spe salvi, «людина потребує необумовленої любові. Вона потребує тієї впевненості, яка спонукає її сказати: „Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім“ (Рм 8,38–39)»[5]. Ісус, наша любов і наша надія, воскрес[6], живе і царює в славі. Смерть перемінена в перемогу, й у цьому полягає віра та велика надія християн: у Христовому воскресінні!

Ось третій заклик до навернення: навернення надії, довіри до Бога та Його великої обітниці — вічного життя. Ми повинні запитувати себе: чи маю я переконання в тому, що Бог прощає мої гріхи? А чи поводжуся так, ніби сам можу себе спасти? Чи прагну я спасіння і призиваю Божу допомогу, щоб його прийняти? Чи я живу конкретно надією, яка допомагає мені прочитувати події історії та спонукає до зусиль на користь справедливості, братерства, піклування про спільний дім, дбаючи про те, щоб ніхто не залишився позаду?

Сестри і браття, завдяки Божій любові в Ісусі Христі ми перебуваємо в надії, яка не розчаровує (пор. Рм 5,5). Надія — це «якір душі», надійний і непохитний[7]. У ній Церква молиться, щоб «усі люди спаслися» (1 Тим. 2,4) і чекає, щоб у небесній славі поєднатися з Христом, її нареченим. Свята Тереза від Ісуса висловилась так: «Надійся, душе моя, надійся. Ти не знаєш ні дня, ні години. Чувай дбайливо, все минає на одному подиху, хоча твоя нетерплячість може зробити непевним те, що є певним, а довгим дуже короткий час» (Взивання душі до Бога, 15, 3)[8].

Нехай же заступається за нас Пресвята Діва Марія, Матір надії, та супроводжує нас під час великопосної мандрівки.

Рим, базиліка святого Івана на Латерані, 6 лютого 2025, спомин святого Павла Мікі та сподвижників, мучеників.

ФРАНЦИСК

______________________________

[1] Пор. Енцикліка Dilexit nos (24 жовтня 2024), 220.

[2] Пор. Проповідь під час Святої Меси з нагоди канонізації блаженних Джованні Баттісти Скалабріні та Артеміде Дзатті, 9 жовтня 2022.

[3] Пор. там же.

[4] Пор. Булла Spes non confundit, 1.

[5] Енцикліка Spe salvi (30 листопада 2007), 26.

[6] Пор. Секвенція Неділі Пасхи.

[7] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1820.

[8] Там же, 1821.