Ретроспектива служіння Преосвященного Владики Діонісія Ляховича як Апостольського Візитатора та Екзарха для українців в Італії

Преосвященний і дорогий Владико Григоріє,
дорогі душпастирі Апостольського Екзархату в Італії!

Від січня 2009 року і до сьогодні мені довелося складати чимало звітів. Щороку я звітував перед Конгрегацією для Східних Церков. Крім цих звітів, моє служіння як Апостольського Візитатора завершилося виданням Енкирідіону «La Chiesa greco-cattolica ucraina in Italia», за редакцією о. д-ра Августина Баб’яка.

У 2023 році Курія Екзархату підготувала ґрунтовний звіт для Апостольської Столиці з нагоди візиту до Апостольських порогів — Visita ad Limina Apostolorum. Тепер хочу передати короткий звіт про моє служіння як Екзарха, щоб допомогти новому очільнику нашої молодої церковної структури легко увійти в курс справ. Інші звіти також представлять владиці Григорію отець-Протосинкел, директори відділів Курії та референти.

Нині Курія Екзархату має п’ять деканатів і шістнадцять відділів управління (див. календар Апостольського Екзархату, с. 218–221). Загальну картину Апостольського Екзархату можна побачити також у книжковому Календарі 2025 року.

Однак цей мій звіт, яким я входжу в період емеритури, зосереджується насамперед на духовному аспекті — душпастирському проводі Екзархату. У ньому я подаю мою програму проводу Апостольської Візитатури, а згодом Апостольського Екзархату, як особисте свідчення. Тут присутні священники є свідками цього 16-річного процесу і мають право мене поправити.

Коротка історія розвитку

Генеральна Капітула Отців Василіян 7 липня 1996 року обрала мене Генеральним Настоятелем Василіянського Чину святого Йосафата. У тому ж році наша Церква святкувала в Римі 400-ліття Берестейської Унії. До Рима тоді прибуло багато прочан з України, і чимало автобусів повернулися на батьківщину порожніми — українські прочани залишилися в Італії, зокрема жінки, які почали шукати праці на Апеннінському півострові. Цю міграційну групу дехто назвав «українською берестейською еміграцією».

Душпастирство українських іммігрантів започаткував уперше світлої пам’яті о. Іван Музичка — парох храму святих мучеників Сергія і Вакха. Через зростання кількості вірних він звернувся до Отців Василіян із проханням відкрити свій монастирський храм. Отці Василіяни звернулися за дозволом до Конгрегації для Східних Церков, і 22 серпня 1999 року відбулося офіційне відкриття храму Христа Царя на Авентині для публічного культу. Відтоді кожної неділі й свята храм регулярно був відкритий для наших вірних. Згодом почався пошук українців і створення спільнот по всій Італії, зокрема у великих містах.

Отець Музичка організував громаду в Неаполі, а мені випало служити для наших вірних у Казерті. Згодом я передав цю громаду о. Бернардові Панчаку, ЧСВВ. Отець Матей Гаврилів, ЧСВВ, душпастирював у Тренто, а о. Порфирій Підручний, ЧСВВ, — у Брешії. Важливу роль у розвитку наших громад відіграла також присутність у Римі студентів з України, які навчалися у Папській колегії святого священномученика Йосафата та Колегії Покрови, що на віа Боччеа.

Серед нас є ті перші священники, які почали опікуватися українськими переселенцями. Першим був о. Тарас Галавай, а згодом — о. Володимир Волошин, о. Василь Марчук, о. Юрій Іванюта, о. Ігор Крупа, о. Михайло Корчеба та інші.

16 жовтня 2001 року, за дозволом Блаженнішого Любомира Гузара та Конференції єпископів Італії, блаженної пам’яті о. Василь Поточняк був призначений першим координатором душпастирства українців в Італії. Таким чином, у 2003 році вже існувало близько 50 українських греко-католицьких громад у цій країні.

14 січня 2003 року Папа Іван Павло ІІ призначив владику Гліба Лончину першим Апостольським Візитатором, а з 2004 року — також Апостольським Візитатором в Іспанії та Ірландії.

У березні 2005 року Конференція єпископів Італії призначила о. Олександра Сапунка новим координатором душпастирства серед українців. У січні 2011 року координатором став о. Марко Семеген, а з березня 2016 року і до створення Екзархату — о. Володимир Волошин.

Отож, я мав нагоду особисто спостерігати майже три десятки років становлення та розвитку українських спільнот в Італії — спочатку як Протоархимандрит ЧСВВ, а від 7 січня 2009 року — як Апостольський Візитатор в Італії та Іспанії. Майже щосуботи та щонеділі я проводив візитації українських громад у цих двох країнах. На початку 2009 року в Італії було приблизно 80 громад (в Іспанії — близько 30). Про подальший розвиток повірених мені громад можна дізнатися з Енкирідіону.

На момент прийняття Папою Франциском мого зречення з уряду Апостольського Екзарха в Італії, налічувалося 174 громади, для яких служать 82 священники.

Насамперед наша церковна структура в Італії постала завдяки імміграції з України, з чисельною перевагою жінок-заробітчанок, яка масово почала зростати з 1996 року — з нагоди святкування Берестейської Унії, а згодом і Великого Ювілею 2000 року. Щорічне прибуття нових мігрантів сприяло розвиткові громад, а ще один поштовх для посилення душпастирської місії дав початок повномасштабної війни в Україні. Саме жінки просили церковних керівників про душпастирську опіку, і стали тими «тихими будівничими» нашої структури на італійському півострові.

Моя душпастирська і духовна програма управління як Апостольського Візитатора та Апостольського Екзарха

«Я між вами як Той, що служить!» — це євангельський девіз мого архієрейського герба і життєва програма, яка супроводжувала все моє єпископське служіння. Він відповідає тому, що Церква очікує від єпископа: щоб він був служителем Євангелія заради надії світу, згідно з повчанням святого Папи Івана Павла ІІ Pastores gregis — Пастир стада (далі: ПС), будучи «батьком, братом і другом кожної людини» (див. ПС 4–5).

Це я проголосив 16 січня 2009 року на першій моїй зустрічі з нашими священниками. І цього я старався дотримуватися до сьогодні. Подібну програму я представляв також, коли приймав ректорство семінарій у Куритибі та Брюховичах, а також коли був обраний Протоархимандритом ЧСВВ.

Я завжди був свідомий того, що єпископи, священики і диякони, які прийняли «Божественну благодать» — помазання Святого Духа, — покликані бути слугами Євангелія, Троїчного і Христового способу життя. Вони взяті з народу і поставлені для народу й для Церкви. Їхнє життя — це життя заради інших та з іншими (essere per, essere con; ПС 44); вони — намісники і делегати Христа (пор. ПС 43; Lumen gentium, 27), пастирі, проповідники Божого Слова й освятителі Божого народу.

Церква — мати й учителька служіння. Вона вимагає від єпископа, священика й диякона служебницької постави, троїчного і христологічного стилю життя: слуги убогого й смиренного (пор. ПС 11), що насамперед виявляється у свідченні власним життям. Святий Григорій Назіанський навчає: «Очисти перше себе, тоді очищай інших; дай себе навчити, щоб інших повчати; стань світлом, щоб іншим світити; будь близько Бога ти, щоб інших до Бога притягати; освяти себе, щоб інших освячувати» (Oratione II, 71, PG 35, 479).

На початку третього тисячоліття св. Папа Іван Павло ІІ наголосив, що Церква покликана стати «домівкою і школою сопричастя» та розвивати духовність сопричастя настільки, щоб вона стала її виховним принципом (пор. Novo millennio ineunte, 43).

Сопричасна духовність по суті є євхаристійною духовністю. І саме такою повинна бути духовність кожного священика. Кожен з нас покликаний бути «хлібом життя» — тим, що ламається; «кров’ю життя» — тим, що проливається на благо інших. Плекати євхаристійні чесноти: щедрість, благородство, милосердя, довіру, надію, вдячність, радість, прощення, а передусім — любов.

Діалог і послух

Дорога сопричасної — євхаристійної духовності веде до діалогу і послуху — двох взаємодоповнюючих понять. Діалог — це вміння мовчати й слухати, а потім — говорити. Той, хто слухав, має право висловити слово. Є особистий діалог і спільний, що здійснюється під час зібрань різних рівнів.

Насправді діалог і слухання — це вимога Святого Євангелія і Церкви. Після ІІ Ватиканського Собору Вселенські Архиєреї вважали діалог «новим іменем любові», «обміном дарів» (не лише обміном думок).

Діалог виглядає простим, але насправді він складний і вимогливий. Це — тонке мистецтво, що вимагає праці, смирення та внутрішньої рівноваги. Він передбачає непростий життєвий шлях, адже іноді потрібно змінити власне ставлення й переконання, а то й навернутися. Діалог — це не просто слово і не перепустка. Це — дія, стиль, аскеза, духовність.

Єпископ покликаний бути батьком — чуйним і близьким до свого стада і своїх священників. Він має підтримувати їх у труднощах, допомагати їм бути вірними у своєму служінні й святому способі життя. Водночас — у випадку тяжких провин, що шкодять Церкві й Євангелію, — має бути сильним, рішучим, справедливим і спокійним (пор. ПС 21).

Святий Василій Великий радив тим, хто провадить, «бути сильним зі сильними і слабким із слабкими». Інколи я повторював: єпископ не має боятися своїх священників, так само і священники не повинні боятися свого єпископа. Страх з обох сторін свідчить, що десь щось неправильно функціонує — тому й боїмося одне одного.

Програма нашого Екзархату від 2020 року мала євангельську мету й окреслювалася гаслом: «Парафія — місце зустрічі з живим Христом». Вона продовжувалась у синодальному ключі, починаючи з кожної особи, яка йде дорогою разом з іншими, відкриваючись до життя парафії; парафія — до єпархії; єпархія — до патріархії; патріархія — до Вселенської Церкви. І навпаки — від патріархії до основних клітин Церкви — родинної спільноти. І все це — в екуменічному русі, «щоб усі були одно», згідно з Христовою заповіддю. А це вимагає відваги й пророчого духа.

Завдання діалогу, а також дух синодальності, привели нас до створення священничого братерства, співпраці, взаємодопомоги, які поєднувалися з духом євангельської свободи, дружності, відкритості одне до одного. Цією програмою я мав нагоду поділитися з Папою Франциском під час приватної зустрічі у приміщеннях Собору Святої Софії. Святіший Отець по-батьківськи підтримав її.

Роль Святого Духа

Хочу поділитися моїм духовним досвідом — вмінням дати себе провадити Святим Духом. Протягом мого священничого та єпископського служіння я завжди усвідомлював, що можна планувати, окреслювати пріоритети, але: «Коли Господь не будує дому, даремно працюють його будівничі» (Пс 127,1). Справжній Провідник — це Святий Дух.

Він виховує серце єпископа і священика. Якщо Йому дати простір — Він діє разом, синергійно, з людьми й інституціями. Через Святого Духа Бог Отець присутній у світі Своєю любов’ю і добротою, а також Ісус Христос — Своїм словом і ділами. Треба, отже, очистити серце, зробити його храмом Святого Духа, бо, як каже св. Апостол Павло: «Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить» (1 Кор 2,14).

Я завжди глибоко вірив у провід Святого Духа. Щоразу, коли мені доручали якесь важливе завдання, я просив світла Святого Духа, бо знав, що власними силами не здатен здійснити нічого. І вірю, що Святий Дух буде провадити й надалі те спільне діло, яке ми розпочали.

Завжди прошу світла Святого Духа під час приготування до проповідей — щоби прочитане Боже Слово принесло світло в життя тих, кому його звіщаю. Тому, як казали деякі отці, «в одній руці слід тримати Святе Письмо, а в іншій — газету».

До речі, на кожній Божественній Літургії я старався виголошувати бодай коротке слово після Євангелія, а до недільних проповідей готувався протягом тижня. Багато допомагало відчуття реалій, яке я здобував під час сповідей — часто саме сповідь змушувала змінити напрямок вже написаної проповіді. До проповіді завжди треба готуватись — і робити це сумлінно.

Літургійне життя

Літургійне життя, а зокрема Божественна Літургія, є джерелом і вершиною всього християнського життя. Саме під час Літургії ми справді можемо відчути, що таке єдність і любов, що значить бути Церквою — спільнотою, зібраною в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. У молитві Святої Літургії ми переживаємо сопричастя любові, яке єднає членів церковної громади з цілим небом. Святі Отці кажуть: під час Літургії небо сходить на землю, а ми — підносимося до неба.

Божественна Літургія — це молитва, духовність, богослов’я, життя. Видатний професор-літургіст о. Роберт Тафт, під час Собору монашества у Львові 2004 року, сказав: «Мета Євхаристії — це не тільки перетворити хліб і вино, а перемінити тебе і мене у Христа».

Відправа Євхаристії звершується для нас, щоби «нас усіх, що від одного Тіла і чаші причащаємося, з’єднати одне з одним на причастя єдиного Духа Святого» (епіклеза Літургії св. Василія). Ми стаємо Тілом і Кров’ю Христовою завдяки дії Святого Духа, що сходить на нас і на освячені дари.

Маю намір, якщо буде така Божа воля, присвятити мої наступні реколекції темі Божественної Літургії, що є надзвичайно багатою у богословському та духовному вимірі.

У моєму служінні я завжди прагнув, щоби Літургія була передусім молитовною, благоговійною і відповідала обставинам. Часто разом із нами співслужать латинські єпископи та священники. Нам необхідно зберігати нашу літургійну традицію, але її не слід зводити лише до рубрик. Бо традиція — це насамперед духовна, богословська спадщина, а не тільки обрядові приписи.

Коли ми надто зосереджуємося на зовнішньому, це часто призводить до неспокою. А ми ж на самому початку Літургії просимо: «У мирі Господеві помолімося!», і кілька разів священнослужитель благословляє: «Мир всім!». Рубрики мають допомагати, а не ставати перешкодою.

Стиль життя в Італії

У своєму служінні я намагався провадити простий спосіб життя — у близькості до священників і мирян, не накладаючи на нікого зайвих тягарів. У цьому дусі я не мав особистого секретаря чи диякона, а користувався тими засобами, які були доступні в кожній конкретній спільноті. Я надавав перевагу громадському транспорту. І цей самий стиль простоти життя є притаманним єпископату Італії — саме так жив і Папа Франциск, який нещодавно відійшов до Дому Небесного Отця.

В Італії ми повинні пам’ятати, що Екзархат, саме тому що він Апостольський, покликаний до постійного діалогу з різними дикастеріями Апостольської Столиці, зокрема з Державним Секретаріатом і Дикастерією для Східних Церков. Крім того, Апостольський Екзарх є членом Конференції єпископів Італії, тому покликаний брати участь у переговорах і співпраці з місцевими єпископами.

Також, беручи до уваги чинність Латеранських угод, Екзархат повинен комунікувати з Міністерством внутрішніх справ Італії та з місцевими органами влади. Це — частина місії, яку покладає на нас статус Апостольського Екзархату.

Подяка за співпрацю та підтримку ініціатив

Церква вимагає великої відповідальності від єпископів. Але єпископ — це також людина, яка потребує допомоги та підтримки від своїх співбратів-священників. Я з великою надією покладався на співпрацю всіх душпастирів і мирян — і отримав дуже добру відповідь. Щось значуще ми можемо зробити лише тоді, коли діємо разом, синодально, у дусі сопричастя й любові.

Церква — не моя, а Христова. Екзархат — не мій, а Церкви. Настав час передати його в інші руки. Йдучи за словами Євангелія: «Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк 17,10), і з вдячністю можу сказати: «Нині відпускаєш слугу Твого, Владико, за Твоїм словом у мирі» (Лк 2,29).

На завершення складаю Господеві щиру подяку за плідну співпрацю всіх, хто долучився до розвитку цього Екзархату. Повторюю: це — праця нас усіх! Починаючи від жінок, як «тихих будівничих» Екзархату, — через богопосвячених осіб, чоловічих і жіночих чинів і згромаджень, що служать на території Екзархату, — до всіх священників, які тут душпастирювали й далі трудяться на апеннінській Божій ниві.

Щиро дякую за кропітку працю куріяльних співпрацівників, п’ятьох деканів, усіх директорів відділів Курії та відповідальних осіб. Дякую вам щиро за вашу цінну і плідну співпрацю в розбудові нашої церковної структури.

Прошу вибачення, але мушу скласти окрему подяку тим, хто щодня працював зі мною пліч-о-пліч: о. д-ру Теодосію Р. Греню, ЧСВВ — Протосинкелові Апостольського Екзархату, та о. д-ру Ігорю Галею — Канцлеру. За минулий рік ми разом видали понад 1200 листів і документів, більшість — італійською мовою. Ці два співпрацівники були справжнім мотором і душею розвитку Екзархату.

Велика подяка Сестрам Служебницям, зокрема трьом сестрам, які невтомно трудилися у сфері катехизації: с. Меланії Сидорик, СНДМ, с. Євсевії Мудрагениць, СНДМ, і особливо — с. Луїзі Цюпі, СНДМ, за її титанічну працю в розвитку катехизації Екзархату.

Ніхто з нас не знає, скільки ще Господь дасть життя. Але, як казав Блаженніший Любомир: «Я собі ще печі не вимурував, на якій буду відпочивати». Ймовірно, буду проживати в Колегії святого Йосафата на Джаніколо. Якщо виникне якась потреба — за попереднім благословенням владики Григорія — я буду старатися послужити: у сповідях, реколекціях, духовному проводі…

А передусім — прагну завершити моє життя «у мирі й покаянні».

На завершення — прощаю і прошу вибачення за всі заподіяні прогрішення.

Тож — у мирі вийдім!

† Діонісій Ляхович,

Апостольський Екзарх-емерит

Рим, 28. 04. 2025