Слідами доброго самарянина

Такого милосердя навчає нас притча про милосердного самарянина (Лк 10,25–37). Тож пропонуємо заглибитися у текст цієї притчі.На загал ми позитивно трактуємо цю притчу, адже як можна відмовити у допомозі потребуючому та не проявляти діл милосердя? Адже сама людська совість про це говорить, то чому Ісус наводить приклад про важливість творити милосердя? Невже слухачі Ісуса були такі «затверділі» серцем? Щоб відповісти на це питання, то маємо поставити собі таке питання: який меседж притчі мали б зрозуміти тогочасні слухачі, тобто юдеї І століття? Сучасники Ісуса не мали потреби, щоб їх навчали діл милосердя. Адже вони змалку мали обов’язок любити та піклуватися як про ближнього, так і чужинця (пор Лев 19,9–18.33–34; Вт 10,19). То ж в чому тоді проблема? Чому Ісус розповідає юдеям про речі, які вони знають та повинні їх дотримуватися? Щоб відповісти на це питання треба розглянути, про які групи осіб йдеться у притчі. Отож притча розповідає про юдеїв та самарян. Спочатку це був один народ. А потім, коли Ізраїльське царство через певні політичні та військові ситуації розділилося, виникло два народи, які почали відокремлюватися один від одного, а кінець кінцем, за часи Ісуса, стали ворогами, що ненавиділи один одного та вбивали. Тому юдеї дуже зневажливо ставилися до самарян (і навпаки). Для них самарянин був виклятий синагогою і не мав в очах юдея ніякого права. Навіть у Писанні мудрець Ісус, син Сираха писав: «Ще й дурний народ, що живе в Сихемі» (50, 26).

Зауважмо, що притча спровокована питаннями законовчителя, тобто юдея. Перше питання «що робити, щоб мати життя вічне?» — «любити Бога та ближнього»! І друге, яке випливає із першого — «хто мій ближній?» — «той, хто вчинив милосердя». З притчі мало б виплинути, що самарянин є ближнім, а не священник чи левіт. Однак Притча не говорить чіткої відповіді. Вона спонукає слухача до роздумів, щоб той сам дав собі правильну відповідь. Кінець притчі наводить на думку, що «добрий самарянин» є ближнім. Але як тоді такий термін сприймало тогочасне суспільство? Напевно, що такий термін не сприймався та був дивним. Це так само як для нас зараз було б дивно почути «добрий росіянин». Отже, щоб краще зрозуміти суть притчі потрібно заглибитися в глибше в контекст. Його нам відкриває діалог законовчителя з Ісусом: «І ось якийсь законовчитель устав, щоб його випробувати, та й каже: „Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?“». Законовчитель — це особа, з якою Ісус часто мав конфлікти. Він випробовує Ісуса питаннями, а Ісус у відповідь йому теж ставить провокативні питання: „В Законі що написано?“ Для юдеїв законовчитель був завжди позитивною фігурою, оскільки він знав Тору, тобто Закон, але у Євангеліях ця особа набуває негативного значення, яка хоче „підловити“ Ісуса (пор. Лк 10,25).

Вже саме питання законовчителя є неправильним в собі. Слово робити на грецькій вжите в минулому часі (аористі), що вказує на обмеження в діях, а не на протяжність впродовж всього життя. Тобто законник посилається на виконання якогось одного пункту Закону, щоб спастися. А також трактує життя вічне, як якесь надбання, для якого вистачить виконання якогось певного закону, а не трактує спасіння як дар Божий. Окрім того, в його питанні чути егоцентризм, бо він каже: «що я маю робити». В той час Тора навчає любові до Бога, ближнього, до пошани батьків і т. д. Тобто Тора навчає, як жити тепер, щоб потім успадкувати щось більше (пор. Вт 30,19–20). І так відповідає законовчитель на зустрічне питання Ісуса: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого» (Лк 10,27). Відповідь книжника складається із комбінації двох стихів: Вт 6,5 та Лев 19,18. Ці стихи становили основну молитву юдеїв, яку промовляли щодень. Сенс цієї молитви був такий: любов до Бога є сенсом і путівником всього нашого буття. І ця любов до Бога має бути засвідчена перед нашими ближніми, адже любити — це значить діяти чи не діяти стосовно ближнього для добра. Подібними словами про ці дві заповіді засвідчує Ісус у Мт. 22,37 та Мр. 12,29–31, де говориться, що ці дві заповіді становлять наріжний камінь на якому тримається весь Закон та пророки.
«„Ти добре відповів“, сказав (Ісус), „роби це й будеш жити“» (10,28). Слово робити Ісус вживає в наказовому способові, яка вказує на постійну дію, а не одноразову, як у випадку законника. Тобто йдеться про важливість демонструвати любов до Бога тут і зараз, постійно практикуючи її до ближнього (пор. Лев 18,5; Ез. 20,11). Далі законовчитель питає: „А хто мій ближній?“. Термін ближній רֵעַ (rea) має різні конотації: друг, компаньйон, той, хто поблизу, також вказує на інтимну близькість, родинні зв’язки, а також вказує і на чужинця, що живе в чужій землі. (див. Бут 11,3; Вих. 33,11; Вт. 19,14; Ос. 3,1; Єр. 9,4–5). На загал можна сказати, що це будь-яка особа, з якою мали певні відношення, на яку поширювалася законодавча система Ізраїля. Тому в єврейському мисленні не всі підлягали під категорію ближнього. Отож питання законовчителя про ближнього мала свій сенс, бо з іншого боку він хотів, щоб Ісус сказав, хто є моїм ворогом. Хто заслуговує на мою любов, а хто ні? Юдейський Закон не містить вказівок про ненависть до ворога, це вже пізніші настанови, але і не вказує про любов до чужинців, які живуть далеко від Ізраїля.

Отже, конкретної відповіді Ісуса немає, але контекст притчі вказує, що ближніми є всі, незалежно від приналежності до раси, держави, віровизнання… Всі заслуговують бути любленими й любити. Проте Ісус у такому випадку говорить про любов до тих, кого ми ненавидимо (пор. Мт. 5,43). Іншими словами Ісус хоче сказати, що любов не може бути обмежена нашою приязню до осіб (пор Лк. 6,32), але також і підтверджуватися добрими ділами до тих, кого ми не любимо та до кого відчуваємо ненависть (пор. Пр. 25,21; Рим. 12,20). Щоб закріпити це навчання Ісус починає розповідати притчу. І зразу згадує про чоловіка, який йшов з Єрусалиму в Єрихон. Далі читаємо про трагедію, яка сталася з тим чоловіком. Отож коли законовчитель поставив питання про життя вічне, а Ісус у відповідь розповідає трагічну історію про чоловіка, який потребує помочі. Цьому чоловікові не помогли ні священник, ні левіт, хоча Закон передбачав поміч тому, хто лежить край дороги, а якщо мертвий, то потрібно було похоронити (Тов. 1,16). Але вони вирішили зберегти ритуальну чистоту. Тобто вони поставили питання: «Якщо я зупинюся допомогти, то що мені буде?». Натомість, коли проходив самарянин, то він спитався: «Якщо НЕ зупинюся допомогти, то що мені буде?». І він змилосердився над пораненим ставши йому ближнім.

Співчуття самарянина в цій притчі стає ключем для розуміння цієї притчі для тогочасних слухачів. Коли Ісус розпочав говорити про священника та левіта, то на інтуїтивному рівні слухачі очікували, що третя персона буде простим юдеєм. Натомість стається переворот і на сцену появляється добрий самарянин. Для юдеїв це щось нереальне, в це тяжко повірити: як ворог та вбивця може бути добрим? (пор. 2 Хр. 28,8–15) (ми вже згадували раніше про ненависть до самарян). Отож, Ісус робить так звану революцію в очах юдеї, навчаючи їх, що навіть і ворог може прийти на допомогу. Кінець притчі приголомшливий для слухачів: «„Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?“ Він відповів: „Той, хто вчинив над ним милосердя.“ Тоді Ісус сказав до нього: „Іди і ти роби так само“». Отож Ісус руйнує певні стереотипи у слухачів. Насамперед він дає правильну дефініцію терміну ближній — де Ісус показує, що це слово не стосується ідентичності чи приналежності, але до конкретних діл милосердя. Тож притча про милосердного самарянина розповідає про дві групи людей, які взаємно не любилися. І ця нелюбов перейшла до такої ступені, що одні одних перестали вважати за людей. Ісус бачивши таку проблему пропонує її вирішення. Насамперед Він шукає способу примирити людей, та дає певні інструкції як це зробити. Ісус акцентує на діла милосердя. Він акцентує не на одноразові справи, а на милосердя, яке перебуває в людині постійно. І це милосердя не обмежується у певних колах людей, а виливається на всіх без винятку, навіть на ворогів, до яких відчуваємо ненависть. Адже, чинячи діла милосердя, ми стаємо справді тою людиною, якою вимагає від нас Бог, бо ж Він каже, щоб ми так само практикували діла милосердя, навіть до тих, хто нас ненавидить. І, можливо, роблячи діла милосердя, ми станемо справжньою людиною, яка відповідає Божому задуму, а ворога обернемо на ближнього друга?
„Роби це і будеш жити“ — так пише в Законі, і так цього нас навчає Ісус. Виконання заповіді любові до Бога полягає у свідченні цієї любові до Божого творіння, до кожної людини. Виконання цієї заповіді — це дорога життя та лікування всіх душевних ран. Наші стосунки з ближнім показують наскільки ми любимо Бога. Отож насамперед любімо ближнього і творімо для нього діла милосердя. Таким чином ми зможемо скріплювати нашу праведність перед Богом, а разом із нею мир у своєму серці та мир в стосунках із нашим ближнім.

отець Микола Шевців

Дивіться також

2 квітня Великодне послання ієрархів УГКЦ у Західній Європі 13 березня «Усе можливо тому, хто вірує»: проповідь у четверту неділю Великого посту 27 лютого Віра, яка приносить зцілення: проповідь у другу неділю Великого посту