Апостольський екзархатдля українців-католиків візантійського обряду в Італії
У Катедральному храмі Жировицької Божої Матері та святих мучеників Сергія і Вакха урочисто відсвяткували престольне свято
7 жовтня 2024
У неділю, 6 жовтня, у Катедральному храмі Жировицької Божої Матері та святих мученників Сергій і Вакха, урочисто відзначили престольний празник.
Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Богдан Дзюрах, Апостольський Екзарх для українців-католиків у Німеччині та Скандинавії, у співслужінні владики Діонісія Ляховича, Апостольського Екзарха для українців католиків візантійського обряду в Італії та численних священників, які прибули, на запрошення пароха о. Любомира Костюка, на урочисте парафіяльне свято.
Під час проповідницького слова Владика Богдан роздумував над євангельським уривком від апостола і євангелиста Луки 7, 11–16 про воскресіння померлого юнака з Наїна, єдиного в матері своєї, почавши такими словами: «Ми можемо тільки здогадуватися, які почуття перебували в серці Ісуса, коли він бачив цю картину. Можемо припускати з великою правдоподібністю, що дивлячися на ту вдову, яка супроводжувала свого сина, він бачив свою матір, яка незадовго буде супроводити до гробу Його власне, бездиханне тіло. Напевно наш Господь зворушився до глибини душі, коли побачив біль цієї матері, оскільки в ньому побачив біль своєї Матері. Він її біль зробив своїм болем, не пройшов повз цей біль, він зупиняється. Він не оминає страждання людини, а приходить простягаючи руку допомоги. І вже сама присутність Ісуса серед цієї процесії, де панує наша смерть заповідає тріумф життя».
Архієрей продовжив: «Ісус присутній і тепер в долі нашого народу. Він хоче через наш народ об’явити свою силу для усього людства, навідавшись до конкретних людей, до конкретних родин. Скільки похоронних процесій сьогодні, можливо навіть в цій хвилині, йдуть нашими селами і містами, скільки болю, скільки крові, скільки сліз ллється українською стражденною землею. У тих страшних обставинах, наша єдина надія є Господь воскреслий, який навідується, і весь час навідувався до нашого народу, зробив його своїм народом, щоб наш народ був живий. Ми сьогодні молимось і співаємо: „Боже твій народ живий, нас спаси, благослови“.
Живий, тому що Ти живий між нами. Ти нас ніколи не опустив, ми це знаємо, ми в це віримо, що Ти нас не опустиш, а особливо нині у нашому великому болі і стражданні, Ти є з нами. Ти робиш біль наших батьків і матерів, дітей — своїм болем, своїм стражданням, бо Ти вмираєш в наших синах і дочках, щоб у них разом воскреснути. Господи Ісусе, нас спаси, благослови! Але Господь не зупиняється тільки на своїй тихій присутності, Він спрямовує слово. Слово надії до нашої України, яка, як та вдова, оплакує своїх синів і дочок: «Не плач!» І в тому слові є обітниця перемоги, яка вже довершилася на Голгофі, там на Голгофі Ісус переміг пекло. На нашій українській Голгофі засяє світло воскресіння, Його воскресіння».
Проповідник, поглиблюючи свою думку, сказав: «Ісус, зауважте, не зупиняється тільки на слові. За Його словом йде дія Божа. Ісус виходить на зустріч нарам, які продовжують іти, навіть почувши слово, і Він доторкається до нар, простягає свою руку, і щойно тоді процесія зупиняється. Ісус робить чудо: воскресіння. Робить те, задля чого Він прийшов і що довершиться на при кінці часів, про що заповідає Іван Богослов в Одкровенні: «Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули… І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить з неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого. Почув я від престола голос великий, що говорив: „От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.“ І сказав той, хто сидить на престолі: „От, нове творю все“. (Одкр. 21, 1–5)
Мине війна, минеться біда, проте має минути також минуле, має минути усе попереднє. Так як ми вирвалися із полону того червоного дракона, він не має права знову над нами запанувати. Ми маємо молитися як народ Божий, це голос, який звучить із неба, каже: «Ви будете моїм народом, не дітьми гріха, неправди, несправедливості, нечесності, корупції, ні! Там нема життя, там нема майбутнього». Ми маємо стати оновленим народом, оновитися в Святому Дусі, стати новим Єрусалимом. Ми маємо пройти свій шлях з Наїну до Єрусалиму, з Єгипту до Обіцяної землі, до нового життя. Це наш план, наше покликання. І ті наші захисники, вони будують це місто нове, новий Єрусалим, який має прийти з неба на землю.
Не випадково Київ називають другим Єрусалимом, в цьому закладено глибокий символізм, але також певне завдання покладено на нас, щоб ми стали новим, оновленим Єрусалимом, оновленим Божим народом. Саме тоді і тільки тоді смерть над нами не буде тріумфувати і ворог буде засоромлений і відкинений з нашої Богом благословенної землі. А як це робити? Це оновлення приходить через наш народ, через мене і через тебе, сестро і брате. До нас сьогодні Господь каже: «Не плач!», і в тому є слово обітниці, що перемога, Його перемога, буде в нашому народі, але Його перемога має вершитися найперше в житті моєму, особисто я маю воскреснути, в мені має воскреснути нова надія, нова сила, нова віра, сила любові» — наголосив проповідник.
Завершив владика Богдан проповідь такими словами: «Дивімося на Ісуса, як Він це робить, зауважмо страждальну людину поруч себе, зупинімося, відчуймо в серці біль і співчуття, зробімо чужу скорботу, своєю скорботою, чужий біль, нашим болем, але потім, звернімось словом розради і потіхи, так як нам Бог скаже. Ми так потребуємо сьогодні бути терпеливими один до одного, вибачливими, ми мусимо дозволити, щоб Бог нас зцілював, щоб ми могли зціляти інших словом, поглядом, молитвою, але на цьому не зупинімося, бо самих слів є замало, особливо людських слів. Багато хто казав: „Тій вдові так важко“, але з приреченістю, бо вже нічого не поможе, нічого не поробиш. Ми маємо сказати так: „Не плач!“, щоб у ньому було слово обітниці, бо Бог є з нами, бо Бог перемінить твій смуток і твій плач у радість, надію, а відтак простягнімо руку помочі, бо тільки тоді ми зупинимо ту процесію безнадії, страху, смерті. Зауважмо ще раз, що тільки тоді, як Ісус простягнув свою руку, то зупинився потік смерті і відновилося життя.
Сьогодні, дорогі браття і сестри, коли ми приносимо на цій Літургії біль і смуток нашого народу перед престіл Всевишнього, почуймо також, і допустімо до свого серця слово: «Не плач!». Нехай воно звучить в нас як обітниця неминучої, неуникненної перемоги, Христової перемоги, в нашому народі, але також, як запрошення до праці. «Не плач!», бо ніхто плачем ще світу не перемінив. Світ можна перемінити тільки великою працею. Люби, живи любов’ю і тою любов’ю ти станеш учасником і свідком воскресіння свого рідного народу. Амінь».
Після завершення урочистої Літургії, присвяченої храмовому празнику святих Сергія і Вакха, владика Діонісій висловив щиру подяку владиці Богдану за його відвідини та молитву під час святкового богослужіння.
Владика Діонісій також подякував владиці Богдану за його натхненну проповідь, яка допомогла вірним глибше осмислити євангельський уривок, а також за його пастирську опіку і молитви за громаду. Цей жест підкреслив дух братерства та єднання між архієреями, який є прикладом для всієї парафії.
Після слів подяки обидва архієреї благословили присутніх парафіян, побажавши їм миру, здоров’я і духовної міцності, а святкування продовжилося спільною трапезою і святковими заходами.
За матеріалами прес-служби парафії Жировицької Богородиці
і свв. мчч. Сергія і Вакха
