Про інше — діти українських емігрантів минулих років, які народилися в Італії. Вони теж гостро потребують спілкування в корінному середовищі та приєднання не лише до італійського, а й до українського шкільництва. Задля формування різностороннього світогляду вони мають необхідність пізнати, відчути, прожити, засмакувати свою національну ідентичність, усвідомити свою родову причетність до українського. Найприродніше це зробити, напевно, у школі. І така можливість в Італії є.

У цьому інтервʼю йтиме мова про діяльність недільних або суботніх україномовних шкіл при парафіях та громадах Апостольського Екзархату в Італії. Слід додати, що іншого типу українських шкіл в Італії досить мало.

Тож чим є рідна школа для українського біженця чи емігранта тут, в Італії? Яке значення має розвиток української освітньої царини? І, нарешті, який знак надії українська школа за кордоном несе загалом для нашого народу?

Про це говоримо з найбільш компетентною в цих питаннях людиною, молодим священником, референтом катехитичної комісії Апостольського Екзархату з питань шкільництва та освіти о. Максимом Колодчаком.

Слава Ісусу Христу! Отче, на початку розмови цікаво було б почути коротку історію створення перших українських шкіл в Італії. Як це було?

Слава навіки Богу! Парафіяльні школи Апостольського Екзархату в Італії почали створюватися на початку 2000-х років, разом із церковними громадами. Перші три школи при парафіях відкрилися у Помпеях, Казерті та Новарі. Сьогодні українські школи є майже при всіх церковних спільнотах нашого Екзархату, загалом по всій країні налічується 53–55 осередків. Зазвичай це невеликі заклади, в яких навчається від кількох до кількох десятків учнів. Чому нестабільна цифра, бо окремі школи на певний рік можуть набрати дітей, а на наступний — ні, тому вони працюють періодично.

Загалом, щороку українські школи в Італії охоплюють близько 500–600 учнів, в основному початкової школи. На півдні — це переважно діти емігрантів, і є лише невелика кількість біженців, а в центрі й на півночі — це співвідношення десь 50 на 50. Апостольський Екзархат в Італії намагається залучати якомога більше дітей до церковних шкіл, зокрема регулярно повідомляти батьків про існування у громадах українських навчальних закладів.

Стосовно існування шкіл, які не відносяться до Церкви, то таких наразі небагато, і вони не завжди готові співпрацювати з нами. У таких випадках Екзархат завжди йде назустріч, готовий до спільної діяльності й заохочує всілякі намагання. Приємно, що є керівники шкіл, які усвідомлюють важливість християнських моральних цінностей і йдуть на співпрацю.

Хто є вчителі в парафіяльних школах? Зазвичай це волонтери чи є й такі, що отримують зарплату?

— Більшість вчителів — це парафіяни церков. Приємно зазначити, що половина шкіл повністю забезпечені професійними вчителями з основних предметів — точних та гуманітарних наук. Інша частина — це люди, які зголосилися бути вчителями без педагогічної освіти. Зазвичай вони викладають образотворче мистецтво, основи української культури, вчать дітей співати українські пісні й таке інше. Школи, які діють на постійній основі, у своїй більшості, функціонують завдяки батьківським пожертвам, тому там вчителі отримують оплату за свою працю.

Є школи, що працюють на волонтерських засадах, де вчителі жертвують свій час та зусилля на користь дітям. Хочу зауважити, що волонтерське служіння — це добра справа, однак людина не може постійно працювати безоплатно. Вона витрачає свій час і сили, і їй треба годувати себе та сім’ю. Батьки мають розуміти необхідність оплати праці вчителя. Тим паче, що це не є великі кошти, адже школа працює раз або два на тиждень. Наприклад, у Неаполітанському деканаті вчителі в усіх парафіяльних школах отримують невелику пожертву від батьків.

Природно, що українська школа тісно пов’язана з Церквою. Це й приміщення, надане в користування, і церковна спільнота, і різноманітні заходи. Яка в цьому роль священника? Як душпастир впливає на шкільне життя?

Якщо говорити про роль Церкви в розвитку школи, то найголовніше те, що обов’язково навчання має бути пов’язане з катехизою — основними принципами християнського життя. Стосовно ролі священника, то перш за все це духовний провідник, той, хто несе Боже слово. Однак часто на цьому його місія не закінчується.

У ряді шкіл священники відіграють адміністративну функцію — є керівниками і навіть директорами закладів. Священник також налагоджує добру співпрацю з вчителями і будує з ними фундаментальні основи розвитку кожної особистості, аби діти мали внутрішню силу для навчання. Однак основна роль душпастиря в цій діяльності — провадити дітей, батьків, вчителів у правильному руслі, прищеплювати любов до Бога, потребу в духовному розвиткові.

Ви маєте особистий досвід заснування церковної української школи. Розкажіть про це.

У 2021 році я прийшов на служіння до української церковної громади у Марильяно і одразу побачив, що молоді сім’ї дуже хочуть мати власну українську школу. І взагалі, вони були дуже зацікавлені у прищепленні дітям української ідентичності. Разом із дітьми батьки активно брали участь у святах, різних заходах, мистецьких подіях. Ми зустрічалися, співали українських пісень, читали вірші українських авторів… Так виникла ідея створити школу. З Божої ласки, щойно я висловив цю пропозицію, як її підхопили батьки і дуже швидко все організували. Знайшли вчителів, зробили у приміщенні ремонт, придбали парти, дошку, телевізор…

Відкриття школи було справжнім святом для громади, на ньому панувало велике піднесення, радість, надія. Школа працює вже третій рік, і наразі її відвідує 25 учнів. Це не лише навчання мови, математики чи історії, це ще й свята, поїздки, екскурсії та паломництва. Моя велика мрія — організувати паломницьку поїздку до Зарваниці, в Україну. Однак, перше, що має статися — це закінчитися війна.

У школі разом ми навчаємося, зростаємо, мріємо, дізнаємося багато нового. Наприклад, минулого навчального року тут, в Італії, ми мали зустріч із українською письменницею Тетяною Винник. Школа нас є об’єднує, вона приносить користь не лише дітям, а й батькам. До речі, у нас батьки проходять батьківську науку.

Як ви бачите майбутнє української школи в Італії? У чому знак надії розвитку української школи для всіх українців?

Хочу похвалитися, що останнім часом кількість українських шкіл в Італії стабільно збільшується. Приходять молоді священики, заохочують батьків, і таким чином відкривається 2–3 нові школи щороку. Сьогодні ми говоримо про те, що українським дітям надзвичайно важливо не асимілюватися в італійське суспільство, а інтегруватися, зберігаючи власну мову й коріння.

Дбаючи про майбутнє української школи в Італії, хочу зазначити, що декілька місяців тому в Римі відбувся Перший освітній форум учителів парафіяльних шкіл Апостольського Екзархату УГКЦ, який об’єднав педагогів, що вже співпрацюють із парафіями, та представників закладів, зацікавлених у такій співпраці. У ньому взяли участь більше 60 вчителів із різних регіонів Італії, представники Апостольського Екзархату, а також авторитетні освітяни з України.

За його резолюцією було створено Комісію освіти та виховання Апостольського Екзархату в Італії, яка має на меті вивчити питання щодо визнання педагогічного стажу для вчителів українських шкіл. Також дбати про фахову підготовку вчителів та налагоджувати співпрацю з Міністерством освіти Італії та місцевими органами влади.

Одна з головних ініціатив учасників форуму — клопотатися перед Міністерством освіти й науки України про розробку єдиної модифікованої програми українознавчого освітнього компоненту для українських школярів за кордоном. Також ставити питання перед Українським центром оцінювання якості освіти щодо створення механізму оцінювання результатів навчання та офіційного зарахування українознавчих дисциплін. І наразі з червня ми вже маємо можливість зарахування оцінок із українознавчих дисциплін, здобутих в Італії, до свідоцтва про освіту в Україні.

У чому я вбачаю в цих освітніх процесах знак надії для нашого народу? Присутність української школи в Італії, безсумнівно, — це віра в те, що наша українська ідентичність буде збережена.

Дякую за розмову.

«Я заходжу в клас — і вони біжать до мене…»

Напевно, то був знак, коли одного разу до мене підійшла маленька дівчинка й запитала: «Чи ти можеш мене навчити читати?» І я зрозуміла: можу, мушу, хочу! І не лише одну дитину, а набагато більше! Так почався мій шлях у щойно створеній українській церковній школі в К’яварі», — розповідає Наталя Ватаманюк, гарна молода вчителька з сяючими очима та лагідною посмішкою.

Для неї вчителювання — не просто тимчасова місія, а покликання душі. Ще в школі вона мріяла бути вчителькою. Життя склалося непросто — війна, переїзд до Італії, проблеми зі здоров’ям, нові реалії, але шанс навчати дітей в українській школі вона прийняла як Божий дар. Невеличкий перший клас з десяти дітей щотижня надихає Наталю на нову зустріч.

— На свій перший урок я готувалася майже цілий тиждень — заучувала кожне слово напам’ять, дуже хвилювалася, — ділиться враженнями Наталя. — І зараз старанно пишу конспекти, підшукую ігри, матеріали, цікаві відео, аби заохотити дітей. Діти тут дуже тягнуться до тепла і любові. Вони туляться, приносять малюнки, пишуть: «Я тебе люблю». Для них важливо, щоб їх побачили, почули, пригорнули, — каже вона. — І знаєте, навіть у моменти, коли буває важко, мені сили дає Господь. Інколи думаю — сьогодні не зможу, але все одно йду. Бо вони чекають…

Від розпочатого навчального року Наталя очікує більше стабільності та продуктивності, сподівається, що всі її учні впевнено читатимуть і писатимуть українською. І водночас наголошує: українським школам за кордоном потрібна підтримка. А вчителі мають завжди пам’ятати: якщо вже зважилися стати вчителем, віддаваймося повністю, бо, перш за все, дітям потрібна любов.

8-річна Марійка Кушнір з К’яварі залюбки відвідує щосуботи церковну школу. Із великим захопленням розповідає про своє шкільне життя:

Мені дуже подобається йти до нашої школи. Там весело, я бачуся з моїми друзями, і в нас дуже добра вчителька. Завжди посміхається. Ми там вчимо літери, а також вчимося писати і читати. Я хочу, щоб ми продовжували навчання в українській школі, і наш клас ставав все більшим. Мені не важко ходити і до італійської, і до української школи. Навпаки, дуже цікаво.

Ми робимо різні вправи, граємо, дізнаємося багато цікавого. Коли я йшла до школи, то вже вміла читати українською мовою. Раніше мене вчила читати українською мама, а тепер вчить наша Наталія Іванівна. Вона дуже добра, і ми всі її дуже любимо. Після уроків у церкві починається Служба Божа, і мені теж подобається разом із друзями залишатися на ній.

Розмовляла Вікторія Мелешко, м. Кʼяварі

Дивіться також

3 березня Реколекції для вчителів українських шкіл в Італії: три дні духовної віднови в Болоньї 8 січня У Болоньї відбудуться Великопосні реколекції для вчителів Апостольського Екзархату 22 грудня Відбулися передріздвяні онлайн-реколекції для вчителів українських шкіл Апостольського Екзархату в Італіїї