«Усе можливо тому, хто вірує»: проповідь у четверту неділю Великого посту

13 березня 2026

У четверту неділю Великого посту пропонуємо Вашій увазі проповідь о. Івана Кіселюка, відповідального за шкільництво в Римському деканаті, душпастиря громади в Сполето та сотрудника у м. Терні.

«Усе можливо тому, хто вірує»: проповідь у четверту неділю Великого посту

Мр. 9, 17–31

Дорогі у Господі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!

Сьогоднішня неділя веде нас крізь дуже болючу і водночас світлу подію. Ми стаємо свідками зустрічі батька, чиє серце краялося від горя через недугу сина, та Христа, Який серед людської зневіри нагадує нам лагідно: «Усе можливо тому, хто вірує».

У самому осерді цієї розповіді ми бачимо драматичну картину. Батько привів свою дитину до учнів Спасителя, надіючись на диво, проте ті не змогли йому зарадити. Чому ж так сталося? Адже вони вже бачили силу Свого Вчителя і навіть самі мали дари зцілення. Відповідь Господа відкриває нам глибоку таємницю: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом». Це означає, що іноді ми починаємо діяти лише за звичкою. Ми знаємо правила, пам’ятаємо слова молитов, проте втрачаємо той живий, трепетний зв’язок із Богом. Духовну пітьму неможливо розсіяти лише формальним обрядом та відмовлянням молитов. Її долає повна довіра до рук Божих, яка народжується у тиші стриманості та щирості сердечного звернення.

Особливо промовистою є реакція батька: «Вірую, Господи, поможи моєму невірству!». У цих коротких словах — уся наша людська природа. Ми віримо, але часто вагаємося. Ми плекаємо надію, проте водночас боїмося. Дивно, але Господь не докоряє чоловікові за його сумніви. Навпаки, Він приймає цю беззахисну сповідь. Це навчає нас, що Творець не чекає від нас бездоганної, «сталевої» віри. Він очікує нашої правди. Визнати власну слабкість перед Богом — це вже крок до одужання, бо саме в нашу розгубленість і безсилля приходить Його невичерпна поміч.

Сьогодні ми також вшановуємо пам’ять великого вчителя духу — святого Йоана Ліствичника. Свій шлях він порівнював із драбиною, що зводить людину від землі до небесних осель. Кожна її сходинка — це маленька перемога над собою: над гнівом, лінощами чи самолюбством. Святий Йоан десятиліттями перебував у молитві та самоті, тому знав достеменно: шлях до Бога — це не миттєвий стрибок, а поступове і терпеливе підняття вгору. Його життя доводить, що молитва і піст — це не кайдани для тіла, а крила для душі, які допомагають нам підніматися до неба.

Чого ж нас навчає ця неділя у щоденному житті? Насамперед — бути щирими. Коли на серце лягає тягар, не біймося промовити: «Боже, я знесилений, підтримай мене!». Така молитва відкриває небо. Також не нехтуймо тишею. У нашому гамірному світі ми часто розраховуємо на власні зусилля, звʼязки чи гроші, забуваючи, що справжня духовна сила — це наше вміння зупинитися і побути наодинці з Отцем. І нарешті — маймо терпеливість до самих себе. Духовне зростання не терпить поспіху. Не засмучуймося, якщо не все виходить одразу, адже кожне добре зітхання — це вже одна подолана сходинка на нашій дорозі до неба.

Закінчімо ці роздуми словами святого Йоана Ліствичника: «Початок правдивої віри — це благоговіння перед Богом, а плід її — внутрішній спокій і повна довіра до Господнього провидіння». Нехай Спаситель зміцнить нашу віру, навчить нас справжньої розмови з Ним та подарує той мир, який перемагає будь-яке зло.

Амінь.

Дивіться також