Лк 6, 31–36; 2 Кор 11,31–12,9

По наших храмах ми зустрічаємося з Богом, стаємо перед ним, відкриваємо наше серце з його радощами та з його переживаннями: особистими, сімейними і національними. Але в храмі ми не молимося самі, але зі священниками, з нашими братами і сестрами та разом з цілим небом, в одному сопричасті любові.

Ми на Божественній Літургії слухаємо Ісуса Христа, який до нас промовляє через Святе Євангеліє та словами читань святого апостола Павла, який сьогодні в II листі до Коринтян сповідається перед нами про своє видіння, коли він був узятий до третього неба і чув слова несказанні. Цим він хвалиться! Але собою не хоче хвалитися. Навпаки, говорить про свою неміч, і каже: «Дано мені колючку в тіло, щоб я не зносився вгору». Апостол Павло визнає, що просив Господа, щоб його звільнив від цієї колючки, але Господь дав йому зрозуміти, що вистачає його благодать, бо сила Божа виявляється у безсиллі. Отож, каже Павло: «Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала». А скільки «колючок» у нашому житті? Зараз не тільки колючки, а ракети, дрони, бомби… А апостол Павло дає нагоду нам зрозуміти, що коли віримо, то і в наших особистих, громадських та національних негараздах проявляється Божа сила.

А з короткого сьогоднішнього Євангелія від Луки ми чули, як мені видається, важке для нас слово: «Любіть ворогів ваших, добро робіть їм… і Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк 6, 35–36). По-людськи видається, що це щось неможливе. Тертуліян пише, що любити своїх друзів — здатні всі, а любити своїх ворогів — лише християни. Це справжня відмінність!

Мимохідь перед нами постає запитання: «Чи можливо любити тих, що на нас нападають; любити тих, що вбивають невинних людей; любити тих, що руйнують наші міста і наші домівки, що стільки зла і терпіння приносять людям? Чи можливо солдатові любити свого ворога на фронті?» Проте справжній солдат-християнин не повинен ненавидіти ворога… В певних ситуаціях людина має право себе не захищати: коли хтось на мене нападає і хоче мене вбити, то я можу вибрати не використовувати зброї й дозволити себе скривдити, але коли ворог нападає на мого брата чи сестру або на мою батьківщину, я маю обов’язок стати на їхній захист, я не можу бути байдужим або дозволити собі дезертирство. Любов солдата-християнина, перш за все, скерована до своєї батьківщини, яку він захищає від загарбників, і жертвує своїм життям. Ісус сказав, що немає більшої любові, «ніж тоді коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 15,13).

Однак коли ворог обеззброєний і покалічений та просить допомоги, він його лікує. І таких доказів християнської любові до ворогів є чимало, навіть у нашому війську. Я бачив трансляцію, коли український командир відпускав полонених і казав їм іти до їхніх батьків, щоб їм сказати про те, що ця війна несправедлива, загарбницька.

Саме тому в Євангелії від Луки після заклику до любові наявне уточнення: «Любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, які вас ненавидять» (Лк 6:27). Отже, любити — це чинити добро. Любов, про яку йдеться і в Старому, і в Новому Завіті, є дуже практичною настановою: «Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою» (1 Йо 3:18). Вияв любові до ближнього полягає в нашому конкретному ставленні, допомозі людині в її потребах — не тому, що вона на це заслуговує, а тому, що вона цього потребує.
Ми молимося за перемогу України. Можливо й росіяни моляться за перемогу Росії! А потрібно молитися за завершення війни і про справедливий і довготривалий мир.

Ісус виразно говорить, що «Царство моє не від світу цього. Було б моє царство, то сторожа моя була воювала, щоби мене не видали юдеям. Але не звідсіля моє царство» (Йо 18,36). Як щоб було так, то «Я міг би попросити Отця мого, і він зараз же не дав мені більш як дванадцять легіонів ангелів» (Мт. 26, 53).

Проте ангели поставлені на те, щоб боротися проти лукавого, проти диявола. Ісус навчає своїх учнів молитись до Отця, і казати «Отче Наш!», і на останньому проханні так мовити: «Визволь нас від лукавого!». Причиною війни є саме той лукавий. Треба радше молитися, щоб визволити Україну від лукавого, а не щоб вона перемогла Росію… Наша війна є визвольною! Молитва за визволення батьківщини від загарбників. Невдача і програш, «колючки» мовою Апостола Павла, виявляють також Божу силу на особистому рівні, а на державному можуть послужити на очищення, як звільнення від корупції та інших державних гріхів.

Перемагати інших — це йти за логікою боротьби «зуб за зуб». А мова про перемогу сьогодні по обидвох боках фронту; і чим більше ми посилюємо такий наратив, тим більше вбивають наших захисників та захисниць, а також невинних цивільних осіб, тим більше збільшується ланцюг ненависті й помсти. Мова про перемогу на війні дуже небезпечна, бо може довести до остаточної катастрофи світу, до застосування ядерної зброї, яка може призвести до кінця життя на нашій планеті.

Надзвичайно важливо, щоб лукавий не заходив також до нашого серця. Ми прийняли Святого Духа, і ми на Божественній Літургії просимо, «щоб зійшов на нас, і на святі дари», тож ми запрошені не дозволяти, щоб до нашого серця заходив дух лукавий, злий дух: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим 12:21). Апостол підкріплює цю тезу цитатою з Приповідок 25:21–22: «Як ворог твій голодний, нагодуй його хлібом, як хоче пити, подай води напитись, бо ти нагромадиш на його голову вугілля гаряче, і Господь заплатить тобі».

Отже, любов до ворогів — це процес, який вимагає глибини віри, надії, любові. Це дорога, яка вимагає вправляння у чеснотах, навернення, покори. Цей шлях є важким для кожного і для мене він непростий. Це не тільки на війні, а, навіть, у найменших щоденних сутичках з нашими ближніми. І тому Ісус каже у сьогоднішній Євангелії: «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж, бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять» (Лк 6.32–33).

Отже, Церква — місце зустрічі з Богом та з нашими ближніми. Це місце, де взаємно себе лікуємо від наших колючок та наших сутичок і молимось за справжній Божий мир, за встановлення Божого Царства не землі: Царства Любові, милосердя, доброти, істини, навіть любові до ворогів.

Папа Франциск у справі любові до ворогів каже, що перш за все треба подивитися на те, що робить Отець Небесний. Він не позбавляє світла і води тих, хто цього не заслуговує. Його сонце і Його дощ, Його любов і Його милосердя є для всіх, тому що Він визнає всіх як Своїх дітей. А Ісус Христос, своєю чергою, до зрадника Юди відноситься ніжно, і на хресті молиться за своїх ворогів: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». Отже, неможливо любити наших ворогів, якщо не зберігаємо Божої любові у нашому серці.
Отож, Отче Наш, що на небесах… визволи нас від лукавого і подай мир Україні, і то на многії й благі літа!