Апостольський екзархатдля українців-католиків візантійського обряду в Італії
Владика Григорій Комар: «Реколекції — це нагода подивитися на проблеми нашого життя і служіння з Божої перспективи»
7 листопада 2025
Перед початком реколекцій в Асижі владика Григорій Комар звернувся до священників Апостольського Екзархату з духовними настановами, у яких закликав здійснювати душпастирське служіння на скелі Божого Слова, поглиблювати молитву та остерігатися трьох спокус священничого життя — духовної млявості, індивідуалізму й байдужості.
Реколекції — час Божої дії
«Преосвященний владико, дорогі отці, у ці дні ми зібралися, щоб разом помолитися, поспілкуватися, а також замислитися над нашою місією — місією нашого Екзархату, — і почерпнути духовної сили, яка є нам необхідною для подальшого служіння.
Реколекції — це завжди особливий час, коли ми запрошуємо Господа і дозволяємо Святому Духові діяти в нас, щоб Він допоміг нам краще пізнати свою ідентичність, зрозуміти, що означає для нас бути священником, і усунути каміння перешкод на шляху священичого покликання. Христос казав до своїх апостолів: «Відійдіть і трохи відпочиньте», — бо кожен із них мав багато праці, труднощів і потребував відновити свої сили. Тому реколекції — це нагода подивитися на проблеми нашого життя і служіння з Божої перспективи: через призму Його Слова, у світлі молитви, у дусі покаяння та навернення.»
Розбудовувати Екзархат на скелі Божого Слова
«Я роздумував, про що сьогодні варто сказати, на що звернути увагу. За цей недовгий час мого перебування в Італії я вже мав нагоду відвідати кілька наших спільнот і це дало мені змогу побачити наш Екзархат із різних перспектив і скласти своєрідний „автопортрет“ нашої спільноти та служіння.
У цьому портреті ми знайдемо і радісні, обнадійливі риси, і ті, що викликають у нас непевність, ставлять питання, які потребують відповіді. Часто ми нарікаємо на зовнішні обставини, які, на нашу думку, є головними перешкодами успіху: мовляв, люди байдужі, новоприбулі з України не так активно долучаються до спільнот, як ми очікували; Італія, хоч і християнська держава, але глибоко секуляризована; більшість парафіян — це старші жінки; молодь не відчуває приналежності до Церкви. Цей список можна було б довго продовжувати.
Але запитаймо себе: чи справді зовнішні чинники визначають усе? Можливо, корінь наших проблем — десь глибше? Христос каже: «Кожен, хто слухає Мої слова і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, який збудував дім свій на скелі…» А той, хто не виконує, — «на піску».
Вітри, хвилі, бурі у цій притчі для двох будівель є тими самими, але один дім падає, інший стоїть. Чому? Бо фундамент різний. Дім падає не через бурю, а через брак фундаменту. Наш фундамент — це послух Божому Слову. Ми можемо творити нові ради, плани, структури, але якщо вони не опираються на Слово нашого Господа, то все це — лише пісок, який легко розмивається.»
Йти до людей, як Христос
«Пригадаймо, як Господь проповідував. Він проголошував Євангеліє не лише в синагогах, але йшов до людей, на дороги, заходив у дім. Так і наші перші священники в Італії шукали своїх людей у парках, розмовляли, молилися з ними просто неба — і звідти народжувалися громади. Можливо, й нам слід пригадати цей початок: не чекати, що люди прийдуть, а самим іти до них, бути з ними там, де вони перебувають. Христос завжди був поруч із тими, хто потребував — хворими, відкинутими, змаргіналізованими. І ми маємо бути там, де є потреба, де є людина.
Є залізний закон: якщо ми будемо з людьми — люди будуть з нами. На першому місці для священника ніколи не можуть бути справи, але передусім — люди. Конкретні особи, їхні радощі й болі. Ми не можемо віддалятися від них, нібито маємо важливіші справи. Люди — наші парафіяни, потребуючі брати і сестри, є тими, через яких ми зустрічаємо самого Христа.»
Остерігатися трьох спокус священничого життя: духовної млявості, індивідуалізму та байдужості
«Дорогі отці, буде корисним згадати слова святого Карла Борромея: „Не занедбуй своєї душі. Якщо занедбаєш її — не зможеш дати іншим те, що повинен“. Моліться, бережіть себе духовно, не занедбуйте сповіді, Пресвятої Євхаристії, особистої молитви. Вона дисциплінує нас, пригадує пріоритети, з’єднує нас із Христом. Остерігаймося ще однієї спокуси — індивідуалізму. „Моя парафія, мої люди, моя церква…“ — це не Божа логіка. Це Божий народ, не наш. Ми служимо не для власної слави, а щоб явити славу Христа. Митрополит Андрей казав: „Священик має бути прозорим“. Тобто таким, через кого видно Христа, бо коли священик заступає собою Христа — це вже не служіння, а ідолослужіння.
Інша спокуса — байдужість. Вона приходить після невдач. «Я робив — не вийшло. Катехизація не йде, діти не приходять…» Але успіх не у кількості. Наш успіх — у тому, кого ми привели до Бога, кого випросили у молитві, кого полюбили. Так, часто приходить втома — і солодка, і гірка. Але навіть тоді треба довіряти Богові. Говорити Йому про свою втому, шукати поради у духівників, не замикатися. Ми всі походимо з різних семінарій і єпархій, де прийняли все найкраще від наших настоятелів, викладачів, а тепер служимо разом в Апостольському Екзархаті. Це — наша родина, наша спільнота. Хай наша різноманітність ніколи не буде перешкодою, але багатством. Тепер цими отриманими дарами і талантами ми покликані послужити іншим.»
Відділ Комунікацій Апостольського Екзархату
