Владика Григорій у свято Стрітення: «Сьогодні ми є свідками особливої зустрічі — зустрічі Божої благодаті й людської обмеженості»

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі, у сьогоднішньому святі ми згадуємо, як Марія і Йосиф на сороковий день після народження принесли Ісуса до храму, щоб виконати всі обряди, приписані старозавітним законом. Кожен первородний син, який народжувався в єврейській родині, мав бути посвячений Богові. Цей обряд і звичай беруть свій початок від подій, які пережив ізраїльський народ під час виходу з Єгипту.

Тоді останньою, десятою карою, яку Бог послав на фараона та його народ, була смерть первородних єгипетських синів. Натомість ізраїльські первородні були збережені від цієї кари завдяки знакові, поставленому на одвірках їхніх домів. Ангел смерті, проходячи тієї ночі по Єгипті, оминав доми, позначені цим знаком, і таким чином первородні сини Ізраїля залишилися живими.

На пам’ять про те, що вони належать Богові, було встановлено звичай посвячувати первородних Господеві. Батьки приносили дитину до храму і, немовби, викупляли її, складаючи символічну жертву. Саме таку жертву цього дня принесли Йосиф і Марія за свого Сина Ісуса.

Хоч вони не були зобов’язані виконувати цей старозавітний припис, адже Ісус згодом сам скаже: «Хіба ви не знали, що Я маю бути при справах Мого Отця?» Він уже був посвячений Богові і здійснив цю посвяту до кінця — аж до Своєї смерті на Голгофському хресті. Жертва Марії та Йосифа — двоє голубенят — була жертвою бідних, яку складали ті з єврейського народу, що не мали достатку. І це для нас є ще одним нагадуванням: Ісус прийшов у цей світ передусім для бідних, для тих, хто перебуває на узбіччі суспільства, щоб бути їм близьким і солідаризуватися з тими, хто особливо потребує Божої допомоги, Його присутності та опіки у своєму житті.

Святе Євангеліє не розповідає нам, якою була реакція священників чи впливових людей у Єрусалимському храмі, коли Йосиф і Марія принесли свого Первістка. Натомість Євангеліє описує нам зустріч з Христом, Месією і Спасителем, двох осіб — праведного Симеона і пророчиці Анни.

Це були люди, які очікували втіхи Ізраїля, тобто здійснення старозавітних пророцтв про прихід Спасителя світу, про визволення людини з неволі гріха і диявола, про відновлення зруйнованих гріхом стосунків між людиною і Богом. Більше того, Євангеліє від Луки розповідає, що праведний Симеон мав обітницю від Бога: він не помре, доки не побачить на власні очі здійснення цієї Божої обітниці. Напевно, Симеонові довелося довго чекати, поки обіцяне Богом сповниться. Так само довго чекала і пророчиця Анна, якій було вже вісімдесят чотири роки.

Очікування завжди ставить людину перед випробуванням. Коли чекати потрібно недовго, це ще дається нам легко. Але коли здійснення обітниці затягується, з’являються сумніви: чи Господь не змінив Свого задуму, чи Він залишиться вірним Своєму слову, чи, може, викреслив мене зі Свого плану бути учасником Його великих діянь?

І саме тут потрібна велика віра та глибока довіра до Бога, щоб витривати до кінця, не зійти з дороги, на яку покликав сам Господь. Євангеліє свідчить, що Симеон і Анна були вірними у своєму очікуванні та довіряли Божому Слову навіть тоді, коли по-людськи здавалося, що воно вже не може здійснитися. Звідки вони черпали цю силу у довгому очікуванні? Відповідь знову дає нам Святе Євангеліє. Анна служила Богові, не відходячи від храму, в пості й молитві впродовж багатьох десятиліть. Саме в цій постійній молитві й перебуванні перед Богом і криється джерело сили як для неї, так і для Симеона.

Ми, дорогі, не завжди вміємо належно оцінити силу молитви, посту і перебування в храмі. Для людей, які звикли покладатися лише на активність і діяння, молитва, піст, перебування у храмі часто здаються марною тратою часу. «Що вона дає?» — запитують. Ми часто молимося і не одразу бачимо плоди. Але ніхто з нас, напевно, не молився так довго і наполегливо, як Симеон і Анна. Вони не зневірилися — і сподобилися власними очима побачити Спасителя світу, втіху Ізраїля і спасіння для всіх людей.

Дорогі, сьогодні ми є свідками особливої зустрічі — зустрічі Божої благодаті й людської обмеженості, навіть людської слабкості. Ця зустріч відбувається кожного разу в Таїнстві Священства, коли Божа благодать доповнює те, чого бракує людській природі.

Господь зволив обрати Своїми служителями не ангелів і не «суперлюдей», а звичайних людей, вибраних з-поміж нас. І кожен священник, завершуючи Божественну Літургію, промовляє слова праведного Симеона: «Нині відпускаєш слугу Твого, Владико». Бо, як і Симеон, він тримав Ісуса у своїх руках, бачив спасіння, яке прийшло до людей. Господь у Своїй любові віддає Себе в руки людини, не зважаючи на її слабкість і гріховність. І саме в цій зустрічі людина найглибше усвідомлює власну недостойність і водночас безмежність Божого милосердя. Священник може тримати Ісуса на своїх руках не тому, що він досконалий і святий, але тому, що Господь є таким великим, милосердним, добрим, люблячим. Його любов до людей є такою незбагненою, безмежною і великою, що Він не гордує ніким, навіть найбільшим грішником.

Сьогодні ми молимося за наших дияконів Павла і Віталія, щоб їхня зустріч із Господом у Таїнстві Священства була подібною до зустрічі Симеона й Анни з Христом. Щоб вони впродовж усього свого життя прославляли Бога, пророкували, проповідували Христа і ділилися радісною вісткою про Бога, Який є зi Своїм народом, Який любить і спасає. Амінь.

† Григорій