«Іди і чини так само»: проповідь на 25-ту Неділю по Зісланні Святого Духа і свято святого апостола Андрія Первозванного

Лк. 10, 25–37.

Дорогі брати і сестри в Христі!

Сьогодні, у двадцять п’яту неділю після Зіслання Святого Духа, Церква вшановує пам’ять Святого Апостола Андрія Первозванного, того, хто першим почув заклик Христа: «Іди за Мною» (Мт. 4, 19) і без зволікання відкрив Йому своє серце. Він став дороговказом до Спасителя, бо не лише сам відгукнувся на Боже покликання, але й привів до Нього інших. Євангелист свідчить: «Спершу знаходить він свого брата Симона і каже йому: „Ми знайшли Месію“… І привів його до Ісуса» (Йо. 1, 41–42). За церковним переданням, святий Андрій приніс благу звістку і на наші українські землі та благословив київські гори, тому наш народ з давніх часів шанує його як апостола й опікуна віри, який проповідував Євангеліє надії аж до мученицької смерті. Його дорога учнівства навчає нас смиренного довір’я, уміння не зосереджуватися на собі, а спрямовувати погляд до Христа і приводити до Нього тих, хто шукає правди та світла.

Євангеліє, яке сьогодні чуємо, відкриває перед нами глибину Божої мудрості та правду про людське життя. Наш шлях часто позначений непередбачуваними подіями, нерідко болючими й виснажливими. Ми не раз питаємо Господа: «Чому так сталося? Чому ця прикрість, ця втрата, цей удар? Чому наш народ у минулій і теперішній історії так багато терпить?» Але Господь не завжди дає очевидну відповідь, бо саме пояснення не знімає тягаря і не усуває випробувань. Святе Письмо, зокрема Євангеліє від Луки, нагадує нам: страждання є частиною людського життя, і Христос не завжди відкриває причини болю, однак входить у нього разом з нами. У Гетсиманії, коли Він благав Отця: «Отче, якщо хочеш, віддали від мене цю чашу» (Лк. 22, 42), Спаситель пережив гірку самотність: виразна відповідь з висот не прийшла, а найближчі учні заснули (Лк. 22, 45). І все ж Ісус не був покинений, бо «з’явився Йому ангел з неба і зміцнював Його» (Лк. 22, 43). Подібно і сьогодні, кожен із нас очікує цього «ангела підтримки з висот» та просить інші народи стати для нас «добрим самарянином»: для наших викрадених дітей, полонених і незаконно утримуваних, для вимушено переселених, для роз’єднаних родин, зранених численними втратами, для наших захисників, для міст і сіл, а також для всієї нашої Батьківщини, щоб вона не залишилася наодинці, але, Богомбережена, переможно витримала випробування.

У притчі про «милосердного самарянина» чоловік, ідучи дорогою, що в давнину мала славу небезпечного шляху, стає жертвою розбійників, і лихо застає його зненацька. Повз нього проходять священик і левіт: один як хранитель Закону, інший як служитель культу. Вони не порушують приписів і продовжують свій шлях, сходячи з Єрусалима до Єрихону. Та саме така обережність і прагнення уникнути ризику не дозволили їм спинитися біля людини, яка потребувала допомоги. Євангеліє показує, що людський розрахунок і формальна правильність не завжди відкривають дорогу до справжнього милосердя. Хто, як не наш народ, відчуває сьогодні подібну реальність, коли дехто проходить повз, бачачи вмираючих і тяжко поранених, а найчастіше чуються лише слова стурбованості, які не рятують життя і не зупиняють страждання.

Але з’являється самарянин, чужинець, якого ми називаємо милосердним не тому, що він просто відчув внутрішнє співчуття, а тому, що його серце стало здатним на діяльну, конкретну любов до потребуючого. Його ніхто не чекав, як і часто ніхто не очікує приходу Божої благодаті, яка входить у наше життя тихо і непомітно. Учні, що йшли до Емауса, також сприйняли Воскреслого за незнайомця, бо «очі їхні були стримані, так що не впізнали Його» (Лк. 24, 16). Подібно і самарянин не з’ясовує причин лиха, не шукає винних, не вимагає жодних пояснень, а просто схиляється над пораненим, торкається його ран і перев’язує їх оливою та вином, які є знаками Божої утіхи й зцілення. Справжня розрада приходить тоді, коли людина перестає бути самотньою, коли хтось обережно піднімає її, «кладе на свою худобину і приносить до місця безпеки» (Лк. 10, 34), де можливе зцілення та повернення до життя.

Саме таким місцем прихистку у Божому задумі, як навчає святий Августин, є Церква: «Самарянин є Христос; поранений чоловік — людський рід; вино й олива — це Таїнства; а заїзд, до якого Він приводить пораненого, є Церква, де Спаситель лікує нас, доки не повернеться». У ній Христос Сам стає для кожного з нас Милосердним Самарянином. Утіха не завжди є словом, але завжди є присутністю. Церква перестає бути Христовою, коли не продовжує Його милосердя, Його чутливості, Його здатності бути поруч із тими, хто страждає. Ми, учні Христові, покликані передавати кожній людині цю певність: ти не покинутий, ти не сам. Бо Церква — це не будівля і не лише інституція; це не одна особа, не окремий священнослужитель чи структура. Церква — це ми всі, охрещені, зібрані у спільноту, покликану до милосердя, ті, хто дозволяє Божій любові діяти через себе, щоб Христос міг піклуватися про тих, хто поранений життям. Тому Господь промовляє наприкінці притчі: «Іди, і ти роби так само» (Лк. 10, 37).

Самарянин не пояснює господареві гостинниці, чому трапилася біда. Він просто каже: «займися ним», і додає: «коли повернуся, віддам тобі все» (Лк. 10, 35). Ці слова нагадують нам про другий прихід Спасителя і водночас про майбутній звіт кожного перед Ним. А той, хто схиляється над потребуючим і чинить милосердя, не втратить своєї вічної нагороди.

Найкраще ім’я Святого Духа — Утішитель. І якщо людина має свій духовний дім, місце, в якому не є сама, вона здатна пройти навіть через важкий хрест і стати підтримкою для інших. Бути ближнім не означає вирішити всі проблеми. Це означає стати продовженням Божої любові, яка утішає, і Христової ласки, яка лікує.

Наприкінці Христос ставить дуже просте запитання: «Хто з цих трьох виявився ближнім?» (Лк. 10, 36), вказуючи, що ближнім є не той, хто знав закон і не той, хто мав почесне становище, а той, хто зупинився, побачив чужий біль і простягнув руку допомоги. І Господь промовляє до нас сьогодні: «Іди і чини так само» (Лк. 10, 37), тобто будь присутнім у житті інших, будь уважним, будь милосердним і стань домом для тих, кого зустрінеш на своїй дорозі, стань «церквою».

Дорогі брати і сестри, приймаючи до серця цю євангельську оповідь, ми знову відкриваємо для себе, що дорога любові та милосердя не є легкою. Вона вимагає терпеливості, здатності чекати, уміння переносити удари й не втрачати серця. Сьогодні наш український народ особливо потребує такої Божої підтримки. Проходячи крізь випробування війни, ми вчимося витривалості та надії, аби не впасти духом і пам’ятати, що Господь стоїть поруч, навіть коли відповіді немає. У ці тяжкі часи наш народ ніби йде тією самою дорогою довготривалого терпіння, про яку говорить Євангеліє. І попри рани, втрати та біль, ми знову і знову піднімаємося у пасхальній надії, бо знаємо, що Бог не залишає нас, а крокує поруч навіть у темряві.

Наш праведний Митрополит Андрей Шептицький нагадував нам про цю таємницю витривалої віри, коли писав: «Не лякаймося нічого. Бог сильніший від усього зла. Хоч би темрява була велика, але світло переможе». Ці слова звучать для нас сьогодні як запрошення не зневірюватися, не впадати у розпуку, а стояти твердо, пам’ятати, що терпіння, сповнене любові, відкриває дорогу Божої дії.

Тож просімо витривало Господа, щоб зродив у нас серце самарянина, здатне на милосердя, чутливість душі й уважність до кожного, кого торкнулася рана життя. Нехай Церква, якою є ми всі, стане правдивим домом для знесилених і поранених, простором, де людина знаходить не тільки захист, але й тиху відвагу відновитися та знову підвестися. Хай Господь усякої утіхи укріпить нашу віру, поглибить надію й наповнить серця любов’ю, що розвіює страх і просвічує навіть найгустішу темряву, немов ранкове світло, яке пробивається крізь ніч і торкає обрію нашої стражденної України.

Святий Апостоле Андрію, моли Бога за нас, за нашу Батьківщину та за весь народ. Амінь.